що оминули такого достойного козака, як ти? – пролунало ще більш улесливе запитання.
Пушкар промовчав.
– З таким миритися не можна, тож пан кошовий отаман має намір скаржитися на гетьмана царю, – зронив гість і замовк.
– До чого це ти хилиш? – швидко запитав Пушкар.
– Та до того, що Барабаш від імені всього простого козацтва Війська Запорозького готує посольство до царя зі скаргою на злодіяння Виговського і просить твого сприяння – ти б, пане, і свій голос до скарги додав. Ти старий, славетний козак, полковник, всі тебе шанують, і цар тебе краще послухає.
Мартин примружився. Це було щось новеньке! Ще ніколи і ніхто з козаків самовільно, минаючи гетьмана, не відправляв послів до інших правителів, а тим паче зі скаргою на самого гетьмана та ще й від імені широкого загалу. «Вони затівають щось настільки серйозне, що впевнені в успіху, якщо йдуть на такий відчайдушний крок. Але це вже занадто, і назад дороги не буде – Виговський ніколи їм цього не пробачить, а цар може надіслати йому в подарунок голови цих послів. Хоча на щось же вони сподіваються, якщо так відчайдушно ризикують», – подумав Пушкар, а вголос запитав:
– А яка мені буде від цього вигода, окрім гетьманської опали?
– Пряма! Якщо цар повірить посланцям – а він має їм повірити, бо люди чисту правду скажуть, – то тоді скине Виговського і козаки оберуть когось іншого, більш гідного в гетьмани. Можливо, навіть того, кого цар скаже. Тямиш? – єхидно запитав таємничий візитер.
Очі Пушкаря загорілися, але він нічого не відповів. Натомість в задумі пройшовся кімнатою. Про що мислив Мартин – невідомо. Але після цих роздумів він твердо промовив:
– Добре! Я допоможу послам проїхати до царя так, щоб про це не довідався гетьман та не перехопив їх. Але на більше нехай Барабаш поки не розраховує – я подивлюся, чим це посольство скінчиться і як прийме послів цар. Ти ж розумієш, про що я?
– О! Чому ж не розумію? – вигукнув гість. – Ти дуже розумна людина, пане полковнику. От було б добре, якби саме ти гетьманом був!
– На все воля Божа. І царська, – сухо відповів Пушкар. – А тепер ходімо звідси. Важливо, щоб жодна жива душа про це не дізналася!
Вони вийшли, а Демко та Надя з полегшенням зітхнули, але не зрушили з місця. Від пережитого страху в дівчини навіть губи тремтіли, і вона, шукаючи захисту, горнулася до Демка.
– Ну, все, люба, все, заспокойся. Вони пішли й нас не виявили, тож не бійся, – шепотів хлопець, цілуючи її у скроню.
– Демку, що нам тепер робити? – прошепотіла Надя.
– Тобі – нічого. Лише мовчати. Навіть у попа на сповіді! А ось мені… – Демко замовк, усвідомивши, що полковник ступає на слизький шлях державної зради.
– Ти що зібрався робити? – вигукнула Надія.
– Тихо! – прошепотів Демко, затискаючи їй рота. – Не кричи! Ти хоч зрозуміла, що вони коять? Вони ж змову проти гетьмана готують! А Виговський повернув моїй родині майно, і ми всі в неоплатному боргу перед ним. Та взагалі: чи чувано таке, що нам,