перев’язав мене, чи що? Живіт капшук захистив, а руку не прикрив. Зачепило… Кров’ю не спливу, тіпун мені на язик… але силу втрачу. А яка вам користь з немічного?
– Це можна…
Козак розірвав рукав на камзолі керманича. Рясно посипав рану порохом і клацнув кресалом. Блимнуло, як при фотоспалаху, і Тіпун простогнав крізь зціплені зуби щось не для вух ченців і дам. Потім глибоко вдихнув і промовив уже нормальним голосом:
– Дякую, тіпун мені на язик. Щоб ти здоровий був…
– Вибач, з пов’язками возитися ніколи, – спокійно відповів запорожець. – Але за «спасибі» навіть кума з кумом спати не хоче… За це ти мені розкажеш, де такий знатний товар взяли і кому везли?
– Розповім, Василю, – погодився керманич. – Неодмінно розповім. Тільки не тобі, а кошовому. Я, знаєш, пожити ще хочу. В крайньому випадку – померти без мук. Сам розумієш, що чекає харциза в Січі. А крім цього мені в обмін на легку смерть запропонувати нічого. Таке моє слово буде. Ну, а погоджуватися чи ні – вирішувати тобі… Тільки спершу ось про що подумай: які тортури ти зможеш придумати, з тих що мене не чекають на Січі? Якщо не домовимося?
Полупуд посмикав вус і кивнув.
– Завше хитрим був. Розумію. Нехай… Сідай до керма. Але дивись мені… заманеться утнути щось, то відразу зрозумієш, що сильно помилився. І везіння твоє на іншому березі Дніпра залишилося. Поруч з Круком.
Розмовляючи з керманичем, запорожець не забував і про інших розбійників. Так що коли ті отямилися, то виявилися прив’язаними до лав. Причому так хитро, що будь-яка спроба звільнитися міцніше затягувала петлю на шиї. І бранці це дуже швидко зрозуміли, тому сиділи смирно, тільки очима лупали. Роти їм Полупуд теж заткнув. На всякий випадок. Схоже, не повірив Тіпунові, що той вирушив у погоню лише з трьома розбійниками.
Я теж. Тому участі у розмові давніх знайомих не приймав, а квапливо заряджав пістолі й мушкети. До слова, без належних навичок, це доволі клопітка справа. Особливо, якщо поспішаєш. То порох повз дуло просиплеш, то кулю впустиш. Або пиж вставити забудеш, і все висиплеться.
Так що до того моменту, коли з риком, виттям і свистом на байдак з усіх боків полізли напівголі розбійники, у мене напоготові було тільки чотири пістолі і два мушкети. Зате жодного ґнотового, всі з крем’яними чи колісце-вими замками.
– Ах ти ж тля! – гаркнув Полупуд і, з досади або для забезпечення тилу, від душі гепнув керманича у вухо. – Тримайся, Петре! Бий, кого бачиш! Не шкодуй! Веслярів я сам наловлю!
Схоже, абордажний бій для запорожця був схожим на забаву… чи танець. Він відчував себе, як риба в воді. Скакав по байдаку чортом, крутився дзиґою, носився вихором… колов, рубав… парирував, ухилявся і відскакував, примудряючись при цьому болюче копнути ворога або штовхнути так, що той летів за борт. Потім кидався вперед, і знову рубав, колов…
В якусь мить мені навіть здалося, що на судні не один Полупуд, а як мінімум троє. І щоб впоратися з якоюсь дюжиною головорізів, їм і допомога не потрібна.
Думати можна різне. Це не заборонено.