вважають.
– Тож, не смикайся, Тіпуне. Ворожбит знає, що робить. А як спитає що, навіть не думай крутити – навік онімієш.
Я не збирався затівати виставу, але після такої реклами задкувати негарно. Назвався грибом, лізь у борщ.
– Бачу… – забубонів замогильним голосом. – Таємне бачу… Квод ліцет йові, нон ліцет бові! Темна вода во обле-цах, і Блаженні ниці духом… Зрада довкола заткала невід… Зік транзіт глорія мунді! Лист у лісі заховано, вовк уночі крадеться… Чорний ворон над стервом кружляє… Кров Ірода на чолі Давидовому… Трах-тібідох… трах-трах…
Нести подібну ахінею я міг би годинами, не складніше ніж на іспиті без підготовки відповідати на запитання. Головне впевнений тон і погляд. Не знадобилося, керманич зламався раніше. Завив дурним голосом і відсахнувся.
– Василю! Забери його! Заради всього святого! Не губи душу! Я все розповім! Богородицею клянусь, тіпун мені на язик…
А я що? Колгосп справа добровільна. Як сам, то й сам… Але не втримався. Нахилився до вуха Тіпуна і виголосив трагічно:
– Послухай, нещасний, мудрість Піфагора Самоського! Бо саме він першим довів, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи… А тому, в усьому світі – навіть потойбічному – Піфагорові штани на всі боки рівні!
– Я не навмисне! Я сам хотів сказати! – заволав керманич. – Присягаю! Василю! Змилуйся! Там на носі, в одній з діжок… котра хрестом позначена. То не порох. Подивися… Але я не збирався замовчати це. Лише хотів особисто кошовому розповісти. Аби дорожчу ціну за своє життя запропонувати. Клянуся честю Пресвятої Діви Марії! Тіпун мені на язик…
– Вірю… – керманич був нам ще потрібен. Так що варто поберегти його розум. А то скоро слину зі страху пускати почне і під себе ходити. Переборщив я трохи. Не врахував глибину забобонності тутешніх людей. А особливо тих, що і самі розуміють, наскільки грішні. Хто-хто, а вони в пекло точно не квапляться. Здогадуються, що їх там чекає.
Подіяло. Тіпун вгамувався, тільки очі витріщав і молитву шепотів. Решта розбійників теж перехрестилися, і тепер поглядали на мене з явним побоюванням.
Полупуд же тим часом пройшов на ніс байдака, відсунув кілька діжок, а одну взяв у руки.
– Є хрест… – промовив голосно. – Ось тільки відкривати мені щось не хочеться. Побоююся, як би прихована тут… таємниця весь байдак на друзки не рознесла.
Я глянув на розбійника. Тіпун помітно заспокоївся і не був схожий на людину, котра прощається з життям.
– Це навряд…
Полупуд подивився на мене і кивнув. Схоже, реноме провидця пристало до мене намертво. Як банний лист до… одного місця. Потім просунув кінчик ножа під обруч і став збивати його. А коли обруч поступився, підчепив кришку і відкрив бочівку. Заглянув всередину і здивовано звів брови.
– Ключ…
– Який ключ? – я не відразу зрозумів, що запорожець мав на увазі. А коли дійшло, Василь уже сунув руку всередину і дістав звідти величезний, як у всім відомого дерев’яного Буратіно, ключ.
На