до довічного ув’язнення злочинці та невільники. Але чому саме це слово стало загальною назвою для усіх видів важкої, виснажливої праці, зрозумів лише тепер. Посидівши півдня на веслах. Чесно кажу – ворогові не побажаю…
Мозолі на долонях – це дрібниці. Поплював, обмотав весло ганчіркою… Не надто приємно, але можна терпіти. А от біль, що оселився в кожній клітині рук і спини, і радісно вгризається в них зсередини при кожному русі… Ломота в попереку, що обпалює, немов розпечений прут, судоми у литках… Сохрани, Господи… Ніколи не вважав себе слабаком, але тут спасував… Не добровільно. Характер не дозволив. Просто в один момент хлинула носом кров, і я без пам’яті сповз на дно байдака.
– Панич… – пробурчав керманич. – Ні, все ж треба було прибити, тіпун мені на язик. Ось, як відчував. Через нього усе… Якщо доведеться коли Крука зустріти, клянусь, що здеру з нього сотню дукатів. Ту, що отаман за панича виручити хотів. Тіпун мені на язик.
– Суши весла!
Василь, не довго думаючи, схопив мене в оберемок і сунув з головою в річку…
Райське блаженство.
– Не потонеш?
Я тільки посміхнувся у відповідь на таке дурне запитання. Людина ж на вісімдесят відсотків складається з води. Як же вона сама в собі потонути може? І взагалі, життя саме звідси на сушу виповзло.
– Тоді тримай мотузку… Допомога знадобиться – клич. І не мокни довго. Пропасниця кинеться.
Це я розумів. Після сильного перегріву різке охолодження загрожує різними ускладненнями, аж до паралічу серцевого м’яза, але зараз мені було наплювати на все страхи разом узяті. Я насолоджувався відчуттям легкості і затишку. Так, напевно, відчуває себе немовля в утробі матері. Чому і залишає її з криком.
– Ааааа! Акула!
Я вилетів з води зі швидкістю корка, вибитого з пляшки спіненим шампанським. І опинився у човні раніше, ніж зрозумів, що ніякі акули не лише в Дніпрі, але і в решті прісних водойм не водяться. Як і кити-косатки, до слова. Але що ж тоді, тільки що, таке величезне і шорстке обтерлося до моїх ніг? Крокодил? Гіпопотам? А може, водяник? Якого ми геть забули задобрити, зате насвинячили неабияк, викинувши за борт цілу купу трупів?
– Що? – Василь з «яничаркою» в руці вже стояв поруч і пильно вдивлявся в воду. – Що ти кричав? Я не розібрав…
– Це на латині… – відбрехався я. – Щось величезне мене під водою зачепило. Неприємно. Як наждаком по шкірі пройшлося.
– Осетер або білуга… – не здивувався козак. – Мабуть на нерест піднялася, та й заблукала в плавнях. Дуже велика?
– Більша за мене, напевно.
– Стара… Нехай пливе. Навесні спробували б дістати, заради ікри. А зараз – тільки час марнувати.
– А м’ясо?
Дружний регіт усіх, хто знаходився в байдаку, став повноцінною відповіддю. Але вони не знали про мене того, що Василь. Тому Полупуд, не звертаючи уваги на регочучих розбійників, спокійно пояснив:
– У старої риби м’ясо, що віхоть. Ні смаку, ні користі. Але