промахнувшись всього на десяту частину міліметра, ніяк не применшило нетактовність більш вправного стрільця.
Малий, який не мав ні почту, ні натовпу прихильників і прибічників – у чому винна сумнівна репутація, нехай він і жив на кордоні – не вважав, що його безсумнівна відвага має завадити вчинити йому розсудливо й змитися.
Месники не забарилися і відшукали його. Троє з них наздогнали його на підході до станції. Малий повернувся, показав зуби у своїй блискучій безрадісній посмішці, яка чомусь завжди передувала його зухвалим, жорстоким діянням, і його переслідувачі відступили, так що йому не довелося навіть тягнутися по зброю.
Але в цій афері Малий не відчув невблаганної спраги до сутички, яка зазвичай гнала його на поле битви. Між цими двома виникла випадкова сварка, породжена картами й певними епітетами, неприйнятними для джентльмена. Малому навіть подобався стрункий, самовпевнений, смуглий хлопець, якому його куля врізала віку в самому розквіті сил. І він не хотів більше проливати кров. Він хотів втекти й виспатися десь під сонцем на траві з хустинкою на обличчі. Навіть мексиканець міг спокійно перейти йому дорогу, поки він був у такому настрої.
Малий, не ховаючись, сів на пасажирський поїзд на північ, який відправлявся через п’ять хвилин. Але за кілька миль, у Веббі, де він зменшив швидкість, щоб підібрати пасажира, хлопець відмовився від такої втечі. Попереду були телеграфні станції; а Малий з підозрою дивився на електрику й пару. Його тихою гаванню були сідло та шпори.
Малий не знав чоловіка, якого застрелив. Але знав, що він був із табору Коралітос ранчо Ідальго; і що ковбої з того ранчо, коли одному з них заподіяти шкоди, ставали більш мстивими й безжальними, ніж учасники акту кровної помсти в Кентуккі. Тому з мудрістю, притаманною багатьом великим борцям, Малий вирішив залишити між собою і загоном Коралітос якомога більше чапаралю і кактусів.
Біля станції була крамниця; а біля крамниці, розкидані по траві між в’язами, стояли коні покупців. Більшість з них дрімала з повислими головами й обм’яклими кінцівками. Але один довгоногий чалий з вигнутою шиєю, форкав і бив копитом. Його Малий і осідлав, стиснув колінами й легенько вдарив гарапником, залишеним власником.
Якщо вбивство відчайдушного картяра кинуло тінь на репутацію Малого як доброго чесного громадянина, цей останній його вчинок скинув його в найгустіший морок ганьби. На кордоні Ріо Ґранде людське життя іноді має не більше значення, ніж купка сміття; але відібрати коня – значило зробити його власника бідним і при цьому, якщо тебе спіймали – і самому не збагатитися. Для Малого більше не було дороги назад.
Верхи на чалому він не відчував тягаря турбот чи неспокою. Після п’яти миль галопу він пустився риссю, як мешканець рівнин, у напрямку на північ, до долини річки Нуесес. Він добре знав той край – його звивисті й приховані стежки, які пролягали через дикі зарості кущів і кактусів, його табори й самотні ранчо, де можна було відпочити в безпеці. Він завжди тримався сходу; бо Малий ніколи не бачив океану, і йому закортіло погладити