спав. Через десять хвилин поїзд рушив до Ларедо, кінцевої станції. Порожні вагони для скоту мали розвезти по точках, на які з ранчо привозили худобу.
Коли Курча прокинувся, його вагон стояв. Він виглянув крізь щілину між планками й побачив, що була ясна місячна ніч. Курча видерся назовні й побачив, що його та ще три вагони покинули на запасній колії на безлюдній місцевості. З одного боку від колії було стійбище та крутий спуск. Залізна дорога розрізала навпіл широкий, туманний океан прерії, посеред якого Курча зі своїм рухомим ешелоном був так само викинутий на берег, як Робінзон із човном, без виходу до моря.
Біля колій був білий стовп. Підійшовши до нього, Курча прочитав літера зверху, С.А. 90. Десь за стільки на південь містився Ларедо. Він був за сто миль від будь-якого міста. У загадковому морі навколо нього починали скавчати койоти. Курча відчув себе самотнім. Він жив у Бостоні без освіти, у Чикаго без мужності, у Філадельфії без місця для ночівлі, у Нью-Йорку без зв’язків і в Пітсбурзі без випивки, але таким самотнім він ще не почувався.
Нараз крізь напружену тишу він почув іржання коня. Звук долинав з боку колії на схід, і Курча боязко рушив вивчити той напрямок. Він високо піднімав ноги, ступаючи по килиму мескітової трави, бо боявся всього, що могло водитися – змій, щурів, розбійників, стоніг, міражів, ковбоїв, фанданго, тарантулів, тамале – він читав про них у газетах. Курча обходив колючі кактуси, які зловісно позадирали вгору голови, коли закляк від страху, бо кінь, сам наляканий, відскочив за п’ятдесят ярдів і голосно форкнув, а тоді знову взявся скубти траву. Але була в пустелях одна річ, якої Курча не боявся. Він виріс на фермі; він знав, як поводитися з кіньми, розумів їх і вмів їздити верхи.
Повільно підходячи й заспокійливо розмовляючи, він рушив за твариною, яка після першого пориву заспокоїлася, і схопив кінець шестиметрової мотузки, яка волочилася за ним по траві. Йому знадобилося всього кілька хвилин, щоб перетворити її на імпровізовану вуздечку на кшталт мексиканського босаля. Ще за мить він вже скакав верхи на коні, дозволивши тому самому обрати напрямок. «Кудись він мене відвезе», – сказав Курча сам до себе.
Навіть Курчаті могло бути радісно мчати отак галопом по залитій місячним світлом прерії, але в нього був не той настрій. У нього боліла голова; він все більше хотів пити; він не знав, що на нього чекає попереду.
Але тепер він зауважив, що кінь прямує до конкретної цілі. Він стрілою мчав через прерію на схід. Відхилившись трохи через пагорби, струмки та колючі кактуси, завдяки непомильному інстинкту він невдовзі знову влився в течію. Нарешті, на пологому схилі він перейшов на спокійний крок. Аж ось під деревами вималювалася мексиканська халупа – до неї було, як рукою подати – хата на одну кімнату з паль, перемазаних глиною, і солом’яною чи очеретяною стріхою. Досвідчене око розпізнало б у халупі штаб-квартиру маленького овечого ранчо. У місячному світлі видно було, що земля в загорожі поряд гладко перетерта овечими копитами. Повсюди