спеку. Скоро над полем поширився густий, нестерпний сморід гнилих трупів, витримати там було неможливо. Навколо нишпорили собаки і поїдали розкидані навкруги голі, розпухлі людські тіла.
Цар, довідавшись про наслідки битви, осатанів і влаштував військовий трибунал. У командувача цієї битви відібрано всі звання і присуджено йому оплатити зі своєї кишені вистріляні набої і втрачені гармати. Солдатів, поранених у спину, звинувачено в боягузтві і розстріляно або повішено.
Шлях до Дніпра для шведської армії був вільний. 7 липня вона ввійшла до великого міста на Дніпрі Могилева. Тут вона стала табором і пробула майже місяць. Причиною нової зупинки була, як завжди, необхідність поповнити запаси харчів, а головне – почекати, поки прибуде з Курляндії корпус Левенгаупта. Левенгаупт підготувався як міг до походу, але королівський наказ вирушати він отримав щойно – 3 червня. Не так легко було підняти корпус у похід і зібрати великий запас харчів, який треба було везти із собою, тому він зміг вирушити аж наприкінці місяця. Корпус, що складався з 12 500 солдатів, 16 гармат і велетенського обозу з кількох тисяч возів, посувався повільно.
Коли шведська головна армія після місячного очікування знову вирушила в дорогу 5 серпня, Левенгаупт іще не приєднався до неї, але затримка й так тривала надто довго, треба було відновлювати наступ. Та армія пішла не проти головної ворожої сили, що стояла на добре укріплених позиціях біля Горок, а повернула на південний схід до річки Сож, іще однієї притоки Дніпра. Шведи були змушені триматися поблизу Дніпра, щоб не залишати неприкритим невеликий корпус Левенгаупта. Вони пробували звабити росіян на битву. Роблячи важкі переходи, намагалися встряти в сутичку то з тим ворожим загоном, то з іншим, але ті ухилялися від неї, лишаючи за собою пограбовану і спалену землю. Інколи шведи так наздоганяли росіян, що в’їздили просто в табір, де ще залишалися намети, коні, часом навіть армійські повії або такі екзотичні тварини, як верблюди. Біля Черикова на Сожі шведи постояли кілька днів, перестрілюючися з росіянами по той бік річки; король, що любив постріляти, у запалі ходив берегом, брав мушкета то в того, то в іншого вояка і своїми пострілами поклав багато російських солдатів. Відбулося лише кілька невеличких сутичок, як, наприклад, біля Доброго 31 серпня і біля Раївки 10 вересня, але загалом вони не мали ніяких інших наслідків, крім великих утрат живої сили. Гонитва за росіянами, що відступали на північний схід у напрямку міста Смоленська, тривала далі.
Для найвищого генералітету війна того сльотливого літа була довгою низкою назв сіл, міст і річок, пов’язаних між собою технічними термінами військової науки: наступ, відступ, форсований марш. Для простого солдата дійсність на марші була інша. Для нього не існувало взаємозв’язків між подіями і великими планами, а було тільке сліпе, виснажливе чалапання глинистими лісовими путівцями, полями та помережаними виярками сіножатями, темними заболоченими лісами, ненадійними