полонених, що, на відміну від саксонців, були мало варті як пере-вербовані солдати до його власної армії. Водночас він хотів на прикладі цих нещасних російських полонених настрахати й застерегти інших.
Протягом цих червневих днів Реншельд, мабуть, дуже страждав від наслідків рани, отриманої під час злощасного штурму Веприка в січні, що не поліпшувало його й так прикрого від нервування настрою. (Від тієї рани він врешті й помер.)
Після того як Реншельд вилив своє роздратування на Юленкрука, той спитав, чи піхота має іти праворуч, чи ліворуч. Реншельд відповів «ліворуч», потім обернувся до Карла, який лежав на ліжку, і сказав, що тепер піде до кінноти й організує її виступ, оскільки про піхоту подбає Юленкрук. Потім спитав короля, чи немає в нього ще якихось наказів. Карл відповів, що немає, і Реншельд, а за ним і Юленкрук вийшли з келії. Юленкрук прилаштувався в сусідньому приміщенні, де мешкав один із королівських служників, і заходився розподіляти піхоту на колони.
Ближче до обіду перед монастирем зібралася більша частина вищого командування армії. Левенгаупт також вибрався з-під балдахіна свого ліжка і прийшов туди. Коли з приміщення, широко ступаючи, вийшов Реншельд, він підкликав генерала до себе й запросив його сісти на лавку під вікном королівської келії. Обидва високі командири були людьми гордими й запальними, обом не треба було великих зусиль, щоб нажити собі недругів, і тому не було нічого дивного, що досі вони вже встигли не раз добре погиркатися. Вразливий генерал і владний фельдмаршал були не вельми паристим запрягом і віддавна відчували глибоку взаємну неприязнь. Але тепер цього не видно було, бо обидва намагалися ставитись один до одного з вишуканою чемністю. Реншельд швидко перейшов до справи: ухвалено почати атаку, і Левенгаупт повинен командувати об’єднаною піхотою. Генерал отримав відповідні накази й копію шикування війська до бою: коли почне смеркати, його піхота вишикується в чотири колони. Левенгаупт знав, що вишикувати полки в темряві буде важко, тим більше, що через характер місцевості табір піхоти був не цілком упорядкований. Тому він попросив у Реншельда дозволу виводити полки негайно і відразу шикувати їх у колони. На це він отримав рішучу відмову. Мовляв, тепер ще білий день, а щоб напад справді був несподіваний, нізащо не можна давати росіянам можливість помітити, що тут щось готується. На цьому вони розійшлися.
Юленкрук закінчив поділ на колони, повернувся до короля й подав йому папери. «А фельдмаршал думав, що ви не спроможетесь скласти колони», – мовив, усміхнувшись, король. Швидко переглянувши папери, він наказав роздати їх генералам. Коли генерал-квартирмейстер вийшов із монастиря, Реншельд уже поїхав. Проте Левенгаупт і далі сидів на лавці під вікном королівської келії, зібравши біля себе генерал-майорів піхоти. Юленкрук передав йому папери й попросив його зайти до короля по нові накази. Коли Левенгаупт вийшов від короля, вислухавши ті накази, він зразу разом із генерал-майорами подався до намету, що правив королеві