господар кілька разів пошкодував, що впустив утікачів у свою фортецю, та й Ева явно не світилася радістю.
Книжник міг зрозуміти їх занепокоєння.
По дорозі Білка розповіла йому, що Тому і Еві залишалося не більше двох років для того, щоб виростити дітей і народити ще хоча б одного. За рік до приходу Нещадного бебиків треба буде відвезти на Велику ферму, де їх вихованням і безпекою займуться ті, кого призначить рада. А разом із Томом і Евою додому повернуться двоє кідів відповідного віку, яких належить навчити веденню господарства. Вони й успадкують ферму, після того як…
Отож усе почнеться спочатку.
Усе розписано, усе сплановано, усе зрозуміло. І немає резону гинути від рук розлючених Паркових тільки тому, що руда герла на ім’я Білка, незрозуміла, до речі, герла, яка порушила Закон свого племені, колись приходила до тебе міняти ніштяки на їжу.
Зате діти з великим інтересом розглядали чужинців, а коли з каптура худі гості вискочила ручна білка, то бебики, відштовхуючи один одного, лізли до дівчини на коліна. Звірятко абсолютно їх не боялося, гризло частування, явно насолоджуючись насінням соняшника, які насипала перед ним Ева.
Поїли з задоволенням, жадібно і швидко, випили трохи, але і від цього «трохи» вимотаного Тіма повело і почало хилити в сон. На щастя, хміль швидко пройшов, напевно, тому, що юшка була жирною. Йому було добре в цьому будинку. Схоже, це був перший будинок в його житті. Не сховище, де сплять або перечікують небезпеку, а місце, де пахне затишком, хорошою їжею, розтопленою піччю, свіжим деревом від меблів і коржиками з житнього борошна. У Парку ніде так не пахло. Навіть на кухні.
Книжник хитнув головою, потер кулаками запалені від недосипу очі й широко позіхнув, ледь не виламавши щелепу.
– Що? Розморило? – запитав Том, усміхаючись. – Давай-но ще по одній!
І вони випили.
Від цього додаткового стаканчика Книжник якось відразу протверезів, йому перехотілося спати, а Том – навпаки.
Ева повела дітей у дальній куток – укладати спати. Стало ясно, що і гостям пора вирушати на бокову.
– Пішли, – сказав господар, встаючи, очі у нього злипалися, – облаштуєтеся в старій коморі. Я там давно зерна не тримаю, зате трава є скошена, так що буде м’яко. Вранці Ева вас нагодує, дасть їжі на дорогу – і в добру путь! Як ми домовилися, Білко. Я вас не бачив, ви мене не бачили. Живіть вічно, дорогі гості!
Він відчинив перед ними двері комори.
– Якщо треба по яких справах, то сходіть зараз. Ось туди! – Він показав рукою, куди. – А вночі у двір краще не виходити. Зараз ми з Евою корів подоїмо і випустимо Ікла… А Ікло у нас чужих не визнає…
Він позіхнув широко і, засоромившись, прикрив рот рукою.
– Ну все… Доброї ночі.
Коморою називався старий сарай, в якому раніше тримали зерно. Тепер зерна тут не було, стіни іззовні заросли плющем так густо, що всередині стало сиро, від вологості на дошках з’явився мох, але, судячи з запаху, миші звідси так і не пішли, напевно, по старій