їх турбуватися.
Чути було, як Ева загриміла м’ятими відрами, потім глухо прогавкав Ікло, брязнув ланцюг, на який його саджали на день. У фармерському будинку заплакала розбурхана дитина.
– Пора.
Голос Білки пролунав із напівтемряви – її все ще приховувала тінь.
– Як ноги, Книжнику?
Він поворушив пальцями.
– Краще. Не болять.
– Це добре. Взувайся.
Він знайшов черевики і натягнув їх на ноги.
– Готово.
– Де твій пістолет?
– Пістолет?
Він згадав про зброю, яка дісталася йому від Ноги.
– Ага…
Кобура знайшлася поруч із рюкзаком, під курткою.
– Тут.
– Перевір.
Він покрутив вологий пістолет у руках і витер його полою светра.
– Начебто в порядку.
– От і добре. Пішли.
Він почув кроки, потім двері відчинилися – у комору ринуло рівне рожеве ранкове світло.
Він устав і намацав лямки рюкзака.
– Рюкзак залиш, – наказала Білка.
Вона теж була без нічого, навіть без куртки, незважаючи на мерзлякуватий ранок. Джинси, худі, автомат у руці.
– І у разі чого не висовуйся, за мною тримайся.
– А що таке може статися?
– Нічого. Просто не висовуйся.
Вони пішли до дому через внутрішній двір – Білка попереду, Книжник плентався позаду.
Ева помітила їх від дверей корівника і помахала вільною рукою:
– Заходьте в кухню, сніданок готовий!
Том уже снідав, сидячи за великим струганим столом. Перед ним стояла глибока миска з кукурудзяною кашею, рясно присмаченою пахучим свинячим салом, і кухоль гарячого молока. Рот фармера був зайнятий їжею, тому вітання він промугикав нерозбірливо.
Пахло від каші так, що в животі у Книжника забурчало, немов учорашньої ситної вечері зовсім не було. Він із насолодою з’їв немаленьку порцію, запив усе молоком і, не втримавшись, облизав ложку, немов зголоднілий кід.
Том теж закінчив їсти, а Білка залишила порцію практично неторканою. Зате Друг вискочив із каптура її худі і насолоджувався новою скоринкою, сидячи на самому краю стола.
– Ева підготувала вам їжу, – сказав фармер, набиваючи тютюном дерев’яну трубку. – Знайдете біля входу.
Білка вийняла з кишені два магазини, які набивала вчора ввечері, і поклала їх на стіл, поруч з мискою.
– Це вам. У подяку. Живіть вічно!
Том кивнув.
– Легкого шляху.
– Є розмова, – продовжила Білка, дивлячись фармеру в очі.
– Говори.
Він підійшов до печі і понишпорив у вугіллі короткою кочергою.
– Ти бачив наші рюкзаки?
– Бачив.
– Вони дуже важкі для нас.
– Ну, це не проблема, – знизав плечима Том, розпалюючи люльку від жарини. – Залиште частину вантажу у мене. На зберігання. Або… – він із задоволенням випустив густий сірий дим, – або, якщо не довіряєте, просто зарийте десь у затишному місці. Я ще вчора здивувався, побачивши такі мішки. Ти і половину дороги до Сіті не пройдеш,