напевно, відчула на собі його погляд, підняла очі від коробки з патронами, але Тім уже встиг зробити вигляд, що розглядає щось на стіні комори.
Дівчина закінчила споряджати магазин, відклала його в сторону і вільною рукою погладила білченя по голові. Те у відповідь дзвінко клацнуло кілька разів поспіль, звело на господиню задоволену мордочку і продовжило бенкет.
– Як її звати? – запитав Тім.
– Це він, – відгукнулася Білка, дістаючи з кишені рюкзака ще один порожній магазин. – Ім’я – Друг. Другий рік зі мною.
Почувши своє ім’я, Друг відірвав мордочку від ласощів і ще пару разів металево клацнув горлом.
– Ледве вигодувала. Думала, видужає – втече. Залишився.
Вона усміхнулася кутом рота.
– Напевно, зрозумів, що удвох веселіше…
– А як ти стільки років живеш сама?
Вона зиркнула на нього швидким і недобрим поглядом. Книжник уже зрозумів, що його супутниця не надто любить приховувати емоції – питання виявилося їй неприємним.
– Не хочеш – не відповідай… – він швидко дав задній хід, поступаючись, скоріше, за звичкою, ніж від переляку накликати на себе її гнів. Це раніше він би побоювався отримати ляпас, а після подій останніх днів ляпаси здавалися йому такою дрібницею… – Не моя це справа. Але… – він замовк на секунду, а потім усе-таки продовжив. – Адже важко ж самій! А якщо захворієш? Або поламаєш собі що?
– А як ти стільки років прожив із ними? – запитала вона, розглядаючи Книжника, примружившись. – Адже це страшніше, ніж одному! А раптом уб’ють за провину? Або зґвалтують?
– Так я ж не герла! – здивувався Книжник.
– Авжеж… – погодилася Білка. – Не герла. Тільки Сунь-Виню, наприклад, було б усе одно, хто ти… Було б куди сунути. Що мені світило в племені, Книжнику? Стати ще однією телицею у стаді твоїх дружків-вождів? Спільною дружиною? Щоб мене видавали як нагороду за влучний постріл на полюванні? Народжувати від першої крові до приходу Нещадного?
Вона похитала головою, і Тім побачив, як побіліли її кісточки пальців, – патрони один за одним входили в магазин: клац! клац! клац!
– Так що я вже краще сама! Спочатку важко, страшно навіть… Але це тільки в перший рік, а потім… Потім нормально. Тяжко було, поки вчилася жити без племені. А як навчилася – вперше відчула, що таке свобода і щастя. Ось ти всі ці роки знав, що таке свобода, Книжнику?
– Знав. Уночі в Бібліотеці!
– Серед книжок і вночі? Коли твої господарі сплять? – запитала Білка і скривилася. – А що на ранок, Книжнику? Як ти почувався вранці?
Відповісти Тіму було нічого.
Він добре пам’ятав, що таке чекати ранку. Із жахом чекати. Тому що племені не потрібне його вміння складати чорні жучки букв у слова. Племені було потрібно зовсім інше. Влучність, наприклад. Швидкість бігу, якщо ти в загоні. Спритність. Уміння бити рибу острогою. Якби Тім не вмів ремонтувати майже все, що ламалося, вожді давно прогнали б його. Або вбили – так було би простіше.
– Я