було справжнє пташине царство, повітря буквально тремтіло від криків пернатої живності, але це не радувало, бо якщо хоч з одного з хмарочосів у Даунтауні за околицями стежив спостерігач, то зграї птахів, що злітали в повітря, чітко позначали їх шлях.
Утішало одне – темніло, а темніло в Сіті зовсім не так, як на Пустках.
Небо над колишніми будинками було ще світлим, блакитним із додаванням рожевого, а на вулицях уже густішала пітьма, і в міру того як вона наступала, пташиний гомін ставав тихішим, пернаті пірнали в зелень – за нею ховалися порожні отвори вікон – і зникали.
– Треба буде забратися звідси до ранку, – сказала Білка, дивлячись на довгокрилі силуети, що мелькали над ними. – Тільки ледачий не зрозумів, що тут хтось є…
Книжник мовчки крутив головою, роздивляючись те, що колись називалося Сіті. Зараз вони були на північній околиці міста. Тут не зводили висотних будівель, максимум три-чотири поверхи. Частина будинків явно ніколи не була житловою – район, що переходив в одноповерхову забудову, залишався лівіше. Вони їхали по самому кордоні промзони. Праворуч іноді виникали руїни заводських корпусів, напівзгнилі, з проваленими дахами вергаузи, залишки довгих, на кілька блоків, парканів.
– Скоро доведеться шукати місце для ночівлі, – попередила Білка. – Ще трохи, і тут буде хоч око виколи…
– Ну так давай шукати… – погодився Книжник, який темряву не любив.
– Дивись, де буде багато сухої лози. І для багаття рубати легше, і цвілі всередині менше.
Такий будинок знайшовся на початку наступного блоку.
Перший поверх, напевно, колись був магазином. Білка трохи попрацювала тесаком, розчищаючи широкий отвір, двері впали з гнилих петель при першому ж натисканні, і вони ввели коней всередину.
Книжник поліз у кишеню рюкзака, дістав відреставрований власноруч механічний ліхтарик, кілька разів натиснув на клавішу, розганяючи генератор. Діод спалахнув, заливаючи блакитним світлом кут приміщення.
– Ух ти… – сказала Білка з щирим подивом. – Я такого і не бачила. Ти прямо шаман, Книжнику.
Тім пирхнув.
– Посвіти…
Вона швидко притягла до хати кілька футів сухої лози, порубала тесаком, склала в «курінь» і спритно підпалила.
– Ти розсідлай коней, а я поки знайду ще гілок.
Книжник кивнув і почав знімати з коней збрую. Ті злякано косили очима на вогнище, але стояли струнко.
Білка принесла хмиз, спорудила триногу і залила водою з каністри кілька шматків солонини. Друг вибрався з каптура, отримав сухарик і вирушив подорожувати у своїх справах.
– Я перевірю будинок, поки скипить, – повідомила дівчина. – Назовні не ходи поки, там розтяжка, про всяк випадок.
– Зрозумів, – відгукнувся Книжник.
– Ану, дай свою гуділку…
Він простягнув їй ліхтарик.
– Сюди тиснути.
– Бачу.
Білка боком злетіла по бетонних сходах на другий поверх і через декілька хвилин спустилася.
– Пусто, – повідомила вона, заглядаючи в казанок із закипілою водою. – Навіть