сказала Білка через півгодини пошуків. – Я і допомогти тобі не можу до пуття. Що шукати? Як це має виглядати…
– Як склад на березі… Ангар. Схожий на цей… – Книжник тицьнув рукою в перекошену будівлю, схожу на половинку труби, що стояла віддалік праворуч. – Можливо, більший?
– І все? – здивувалася Білка.
– Поруч повинен бути пірс… Щось на зразок цього. У них був вихід на річку.
Він знову показав рукою – цього разу Білка роздивилася серед густих заростей прибережного чагарника довгий бетонний майданчик, що йшов від берега до води. Майданчик спирався на палі. Частина з них уже перетворилася на розсипані шматки, з яких стирчав іржавий товстий дріт. Уся конструкція нагадувала величезну мертву мокрицю або багатоніжку.
– Хрінове місце, – сказала Білка, чомусь щулячись. Їй стало незатишно, немов хтось дивився на них через цей частокіл напівзруйнованих паль. Хтось дуже злий і кровожерливий. – Зручне для засідки.
– Навряд чи тут хто живе, – похитав головою Книжник. – Звірини має бути повно, це так… А для людей… Тут усе закинуто, Білко, і свіжих слідів не видно. Уявляєш, у Сіті жили майже двісті тисяч челів. А нині?
Дівчина знизала плечима.
– Не знаю. Тисяча. Може дві. У Тауні, якщо вірити Шаману, утричі більше.
– У Тауні, – у голосі Книжника чувся відвертий смуток, – жив майже мільйон челів, Білко.
– Я все одно не вмію рахувати до таких чисел. Півруки – це п’ять. Рука – десять. Сто – це десять рук. Тисяча – це сто рук. Я це розумію. Що таке мільйон?
– Це тисяча тисяч.
– Стільки не буває…
– Тепер не буває, – погодився Тім. – Тепер багато чого не буває і вже не буде.
– Пішли звідси, – Білка знову зіщулилась. – Погане місце. У мене неприємне передчуття.
– Розумієш, Білко, тут безглуздо чекати засідки: вороги не можуть бути скрізь – їх занадто мало на таке величезне місто, не можна контролювати всі околиці такою кількістю людей. А Таун іще більший! Скільки мисливців знадобиться, щоб його прочесати? А зробити облаву? Так що про засідки не думай: вони можуть вистежити нас, і то спочатку треба нас знайти…
– Знайти нас нескладно, ми йдемо до мосту – це єдиний шлях на той бік.
– Він не єдиний, – твердо сказав Книжник, рушаючи з місця. – Ми знайдемо інший спосіб дістатися до Тауна, а там зловити нас стане ще складніше. Давай-но звернемо сюди…
Вузький провулок між двома вергаузами ґрунтовно заріс, але не деревами, а тонкою молодою лозою. Трохи далі річка розлилася, берег підмило, і залишки зламаних бетонних плит козирком нависали над водою, що котилася на південь.
– До краю не підходь, – попередила Білка. – Місце відкрите. Помітять.
Книжник похитав головою, але про всяк випадок пригнувся.
– Не помітять, очерет заважає.
– Ближче не вийде.
– А ближче нам і не треба… Дивись!
Він показав рукою на низький, загиджений птахами з даху і до фундаменту ангар за триста футів