відповів Книжник. – Миші, хоч і з крилами! Чого їх боятися?
Він сів навпочіпки, витер долонею густий шар пилу, що присипав баул, прочитав напис дрібними буквами і задоволено кивнув.
– Терпіти їх не можу, – зізналася Білка, стоячи за його спиною. – Гидота. І ще кусаються…
– Ну, якщо їх не чіпати… – повідомив Книжник, підбираючи факел. – Судячи з кількості лайна на підлозі, їх багато, і живуть вони тут багато років… Це ми у них у гостях.
– Не люблю мишей.
– Ну, й добре… – незважаючи на напівтемряву, Білка роздивилась, що він посміхнувся. – Я їх теж… гм, гм… недолюблюю.
– Скажи вже чесно, теж боїшся!
– Гаразд… – відмахнувся він. – Нехай боюся, але не так сильно. Тут інше…
– Що – інше?
– Я тут подумав… Знаєш, але ж ти моя перша учениця.
– Це в якому сенсі?
– Я так нікого і не навчив читати, хоча давав слово.
– Кому давав?
– Своєму вчителю – Сухорукову. Може, пам’ятаєш його? Такий смішний, ходив кособоко і накульгував.
– Пам’ятаю. Ми його весь час дражнили.
– Його всі дражнили. Він упав зі сходів ще кідом, щось там зламав у спині, але вижив, тільки рука всохла. Мені було чотири зими, йому чотирнадцять, коли він умовив мене вчитися.
– Сумніваюся, що тебе довелося умовляти…
– Даремно сумніваєшся. Я погодився не відразу. Хотілося їсти, ти ж знаєш… Я весь час хотів їсти. А за читання м’ясо не давали…
– І довго він тебе вчив?
Тім похитав головою.
– Недовго. Я був хорошим учнем – три місяці, і я вже сам міг навчити когось буквам.
– І не знайшов кого навчити?
Він кивнув.
– Не знайшов.
– Мені ти не пропонував.
– А ти б погодилася?
– Ні. Не було сенсу. За читання м’яса не давали…
– А тепер? – запитав він, примруживши очі.
Вона задумалася на кілька секунд.
– Не знаю. Мені цікаво, але… – Вона насупилася. – Це нікому не потрібно, Тіме. Скільки б мені не залишилося, я вже не навчуся користуватися своїми знаннями.
– Відкрию тобі таємницю, Білко, – ніколи не знаєш, що може стати в нагоді…
– Автомат завжди корисніший за книжку, – відрізала вона.
– Не впевнений, – посміхнувся Тім кривувато. – Наприклад, автомат не допоможе нам переправитися на той берег. А я – допоможу.
– Ти не книжка.
– Ну, як сказати… Я багато книжок, Білко, багато і відразу. Коли ніхто не хоче з тобою дружити, коли ти не здатний полювати і не отримуєш задоволення від того, щоби вбивати, залишається багато часу на читання.
– Тут мені тебе не зрозуміти…
– Може, коли-небудь зрозумієш, – сказав Книжник. – Так. І це беремо! – Він освітив факелом ще одну сумку, таку ж велику, як перша, і вхопився за лямки з одного боку. – Зайвих знань не буває, Білко. Іноді це краще, ніж автомат. Це навіть краще, ніж цілий загін фармерської кінноти. Сподіваюся, я встигну тобі це до-