йому. А всі їхні головоломки, і твоя теж, сплутані з моєю. Ніяк не розплутаєш.
– Воно, либонь, з головоломками і справді так, – погодилася Мері, – але бог таки не схожий на того жовтого мексиканця. З цим я не згодна. Бог ні на кого не схожий.
Згадай, на стіні будинку Армії спасіння написано: «Бог – це дух».
– То якраз одна з найморочливіших його головоломок, їй-богу, бо ніхто не знає, що таке дух.
– Ай правда, – Мері аж здригнулася, згадавши щось страшне. – Коли я пробую думати про бога, як про духа, – мені чомусь ввижається Ген Міллер: пам’ятаєш, як він закутався колись у простирало й погнався за нами, дівчатами. Ми не впізнали його й мало не пропали зі страху. Мала Мегі Мерфі на смерть зомліла, а Біетріс Перальта спіткнулася й страшенно подряпала собі обличчя. Відтоді, коли я не подумаю про духа, мені все ввижається біле простирало, що ганяє в темноті. Ось так само й бог не схожий на мексиканця і не розчісує на проділ волосся.
З павільйону залунали перші акорди оркестру, і дівчата зірвалися на рівні ноги.
– Ходімо, протанцюємо кілька танців, доки перекусювати, – запропонувала Мері. – А тоді вже з полудня й усі хлопці надійдуть. Більшість із них скупердяги – не приходять загодя, аби не кликати своїх приятельок на обід. Але Берт не такий, – він грошей не шкодує; так само й Біллі. Відбиймо їх у інших дівчат, і тоді вони покличуть нас до ресторану й добре почастують. Ходім мерщій, Сексон!
Тим часом у павільйоні танцювало ще небагато пар, і в першому вальсі дівчата закружляли одна з одною.
– А ось і Берт, – прошепотіла Сексон, коли вони провальсували вдруге.
– Не звертай на них уваги, – пошепки відказала Мері. – Танцюймо собі. Хай вони не думають, що ми бігаємо за ними.
Але Сексон помітила, як зашарілися щоки в подруги, і почула, як пришвидшився її віддих.
– А ти бачила того другого? – спиталася Мері, переводячи Сексон у танці аж на протилежний кінець павільйону. – Це ж і є Біллі Робертс. Берт казав, що він прийде. Той запросить тебе на обід, а Берт запросить мене. Ото буде чудово, побачиш! Ой, коли б тільки музика не перестала грати, доки ми дотанцюємо до того краю.
І двоє свіжих гарненьких дівчат радісно кружляли, розохочені забезпечити собі обід та кавалерів; танцювали вони таки легко й добре, і на втіху їм музика замовкла саме тоді, коли вони опинилися поруч з юнаками.
Берт і Мері звали одне одного на ймення, але для Сексон Берт був містер Вонгоп, дарма що її звав він просто Сексон. Не знали одне одного тільки Сексон і Біллі Робертс. Мері познайомила їх з трохи афектованою недбалістю.
– Містер Робертс – міс Браун. Це моя найкраща подруга. Її звати Сексон. Правда, чудне ім’я?
– А чого, дуже добре, – відповів Біллі. Він скинув капелюха й простяг руку. – Радий познайомитися з вами, міс Браун.
Коли Сексон відчула дотик його шорстких, мозолястих від праці рук, вона, скинувши оком, помітила ще багато дечого. А перше, що він побачив, то були її очі: в нього залишився невиразний спогад, що вони блакитні. Десь згодом,