нього в газетах.
– Але Робертс – не справжнє батькове ім’я. Він не знав свого правдивого прізвища. Робертсом звали одного шукача золота, що взяв його в прийми. То було так. Бачте, багато шукачів золота й переселенців брали участь у боротьбі з індіянським плем’ям модоків. Робертс був за командира в одному з таких загонів. Якось раз після бою вони взяли силу бранців – жінок, немовлят і дітваків. Серед них був і мій батько. Він видавав років на п’ять і белькотів тільки по-індіянському.
Сексон сплеснула в долоні й очі їй загорілися.
– Його вкрали індіяни під час наскоку!
– Так гадали, – підтвердив Біллі. – Потім багато хто пригадав, що чотири роки тому на валку орегонських переселенців напали модоки і всіх перебили дощенту. Робертс узяв мого батька собі за сина, – ось чому я не знаю, яке батькове правдиве ймення. Але ж він, безперечно, родом звідтіля, з-за прерій.
– І мій батько теж, – гордо промовила Сексон.
– І моя мати, – сказав Біллі не менш гордовито. – Вона вродилася над річкою Плат у шарабані, якраз коли її кревні переїздили прерії.
– Моя мати теж звідти, – перебила Сексон. – їй було тоді вісім років, і вона пройшла більшу частину прерій пішки, бо наші воли саме тоді почали падати.
Біллі простягнув руку.
– Давайте сюди й свою, голубонько, – мовив він. – Ми з вами давні приятелі і з одного кореня.
Променіючи від радості очима, Сексон простягла руку, і він урочисто її стиснув.
– Хіба не дивно? – прошепотіла вона. – Ми обоє доброго американського роду. А ви правдивий сакс – усе у вас саксонське: волосся, очі, шкіра, все-все! Та ще ж ви й боксер!
– Мабуть, наші діди всі бували боксерами, коли того вимагали обставини. Мусили боротися – нічого не вдієш! Адже ж вони знали: або добути, або вдома не бути!
– Про що це ви? – озвалася раптом Мері.
– Вони в нас швидкі, – зареготався Берт. – Можна подумати, що вже цілий тиждень знайомі.
– О, ми зналися ще багато раніше, – відказала Сексон. – Навіть ще до того, як народилися: наші діди разом переходили прерії.
– А ваші діди сиділи тоді й чекали, щоб для них проклали залізницю та винищили індіян – і тільки опісля завітали до Каліфорнії, – підтримав Біллі свою нову спільницю. – Ми з Сексон – тутешні краяни, з діда-прадіда тутешні! Отак і кажіть, як хто запитає.
– Вже й не знаю… – задьористо й з прихованою досадою відказала Мері. – Мій батько залишився на сході, щоб узяти участь у Громадянській війні. Він був за барабанщика. Тому й прибув так пізно до Каліфорнії.
– А мій батько повернувся назад, щоб узяти участь у тій війні, – не здавалася Сексон.
– І мій також, – докинув Біллі.
Радісно глянули вони одне на одного: між ними знайшовся ще один новий зв’язок.
– От маєш! Вони ж однаково всі померли! – похмуро зауважив Берт. – Хіба не байдуже, де померти – в бою чи в жебрацькому притулку? Вони ж усі мертві. А мені начхати – хоч би мій батько й на шибениці помер. Все те дурниці перед вічністю.