ми всі вийшли, збігло так само небагато часу. Даю цьому максимум хвилин двадцять. Як йому вдалося за такий кроткий час не лише повідомити поліцію про скоєний злочин, а й сама поліція встигла туди дістатися? Місцевість глуха. Навіть якщо зважити на залізничний поліційний відділок… Хоча – карета, ще й на конях…
Язик почав підступно заплітатися. Думки – так само.
– До чого ви ведете, пане Кошовий? – підштовхнув Шацький.
– Він готувався старанно. Розрахував час так, аби поліція отримала те повідомлення ще тоді, коли Лукан був живий. Поки поліціянти зберуться, він устигне дочекатися мене, перерізати горлянку хлопцеві, напасти на мене й втекти непоміченим.
– Тут треба мати розум, – визнав Тима.
– При тому, що цей чоловік – хворий. Божевільний.
– Чому? – поцікавився Шацький.
– Ми з вами чули схожий регіт у клініці на Кульпаркові. Такий сміх ні з чим більше не сплутаєш.
– Та згоден, досі мурашки бігають, – кивнув дантист. – А ви не припускаєте, пане Кошовий, що той убивця лише наслідує регіт божевільного?
– Ні. А для чого?
– Та хоч би збити вас із пантелику!
– Не думав, – чесно зізнався Клим. – Можливо, ви маєте рацію.
Тепер він уже не зважав на товариство. Налив собі сам, випив, заливаючи ганьбу від поразки. Стало ще легше, хоч Кошовий чудово розумів: це ілюзія як полегшення, так і впевненості в собі. Заразом – не шлях вирішити проблему, а спосіб створити додаткову. Та зупинити його ніхто вже не міг. Він би й не послухав нікого.
– Про інше скажу, панове. Це мені виклик.
– Прошу? – не зрозумів Тима, котрий відсунув свою чарку до центру столу.
– Я довів невинуватість Луки Різника, – зараз Клим товкмачив із п’яною впертістю. – Але чітко дав зрозуміти комісарові Віхурі – справжній Різник гуляє. Тобто той, кого прозвали Різником у газетах, на волі, – гикнувши, він дурнувато посміхнувся й прикрив рота долонею. – Ось. Гуляє на волі. Полювати за ним – справа поліції.
– Та ви все мудро сказали, пане Кошовий, – піддакнув Шацький.
– Мудро, – легко погодився Клим. – І чесно. Мені далі до цього Різника нема жодного інтересу. Бачте, Різник має інтерес до мене. Моєї, – він знову гикнув, цього разу не прикрившись, – персони. Бо зробив так, аби вбити Лукана практично в мене на очах. Різник, чи як його там, викликав на двобій мене.
Кошовий стукнув себе кулаком у груди, потягнувся до пляшки. Йому не заважали, та коли знову наповнив чарку, Єжи Тима забрав її, майже порожню, зі столу та переніс на стійку шинквасу. Провівши злодія каламутним поглядом, Клим дурнувато посміхнувся, випив і вперся руками об краї столу. Покрутив головою, оглядаючи приміщення, котре стало раптом незнайомим, та кожного з компанії – по черзі.
– Хтось із панства має до мене ще справу?
– Так, – Тима підвівся, навис над Кошовим. – Є остання справа. Доставити вас додому, пане Кошовий. І прохання. Якщо хочете – не від мене, особисто від пана Сілезького. Дурниць не наробіть. Готуйтесь