собою, нарешті мовив, повернувшись до пасажира:
– Та прошу пана, маєте. Приїхали.
Так само подавшись уперед, Кошовий за прикладом візника вглядівся у темряву. Спершу не розрізняв перед собою нічого, та скоро вирізнив хату за невисоким парканом, від якої ледь-ледь тягнуло попелом.
– То не так давно горіло, – пояснив візник. – Чутки дійшли відси. Двоє тут жили, чоловік та жінка. Обоє такі п’яниці, що ну. Хлоп бабу з дурного розуму до когось приревнував. Напився й пустив червоного півня, коли кобіта там спала. Вона в лікарні, він у тюрмі. А горіло, казали, знаменито.
– Не все згоріло, – зазначив Клим.
– Та зволите бачити – дах лишився. То йдіть, пане, робіть уже свою справу. Не знаю, яку, не моє діло. Довго тут стояти, самі бачите, не вигідно.
– Гроші плачу, мусиш чекати, – відрізав Кошовий. – Впораюся скоро, сам не хочу затримуватись.
Ступивши на підталий сніг, Клим підтягнув рукавички й рушив до хвіртки.
Зупинився, озирнувся. Кінь майорів у тумані, пурхав, щось тихо бурчав візник.
Торкнувся – не замкнено. Перетнув неширокий дворик, зауваживши при цьому: до нього ходили зовсім недавно, міг розгледіти сліди на білому, доволі свіжі. Натоптали й на ґанку, хоч дім далі нагадував привид із англійських готичних історій.
– Хто тут? – гукнув Кошовий, копнувши двері носаком черевика. – Лукане, це ти? Я прийшов!
Відповіддю була тиша, й Клим сильніше грюкнув кулаком у двері.
– Досить хованок! Сюди йдіть!
Не почувши навзаєм нічого й тепер, він шарпонув двері.
Опору не зустрів.
Двері прочинилися.
Револьвер Кошовий примостив у правій кишені. В лівій поклав електричний ліхтарик. Стягнув рукавичку, тицьнув її поверх зброї. Звільнена рука вже витягала світило, пальці намацали й натиснули кнопку. Клим виставив промінчик перед собою.
Нікого й нічого.
Тиша.
Легкий запах горілого, він іще довго не вивітриться звідси.
– Лука! – гаркнув він, тим самим підбадьорюючи себе.
Попереду почувся легкий рух, затим – тонкий голос, не розібрати, дорослий чи молодий:
– Тут, – і за кілька секунд: – Ту-ут, ту-ут, я ту-ут!
– Дурня не клей! – гукнув Кошовий, посунувши вперед, на звук, освітлюючи собі шлях, ковзаючи променем по голих стінах та брудній підлозі.
Десь поруч щось хряснуло – ніби людина пробувала пролізти крізь вікно.
Так роблять, коли тікають.
Ні, дорогенький, нікуди не дінешся! Не для того за тобою приїхали!
Клим прискорився, рішуче ступив до дальньої кімнати, звідки линув звук.
Ураз завмер, укляк, наштовхнувшись на невидиму стіну.
Зупинив сміх.
Такий самий моторошний, надривний, розлогий регіт, яким не так давно зустрів Кульпарків.
Кошовий уже знав: так регочуть лише божевільні.
Сміх лунав спереду, ззаду, згори. Він був усюди, огорнув, немов