обличчям. – Вітаю. Я щойно бачила новини. Заради них перервали серіал!
– Дякую, місіс Лонгчемп.
– Ви не програли жодної справи, відколи почали працювати у фірмі містера Мільтона, так? – запитала вона.
– Так і є, місіс Лонгчемп.
– Ви, певно, дуже пишаєтеся собою.
– Так, – сказав він.
– З Бредом усе гаразд, – повідомила вона, хоча він про це й не питав. Він кивнув. – Я саме готувалася дати йому пляшечку.
– Продовжуйте, будь ласка, – відповів Річард.
Вона знову всміхнулася й повернулася до дитячої.
Він поставив портфель, оглянув квартиру, а тоді неквапом пройшов вітальнею до патіо, з якого відкривався один з найгарніших краєвидів на Гудзон. Та він не став ним милуватися. Він ішов із цілеспрямованістю людини, яка завжди точно знає, куди прямує. Став однією ногою на шезлонг, аби спокійно поставити ліву ногу на стіну, а тоді підтягнувся, узявшись за чавунні перекладини. Далі одним швидким і граційним рухом сягнув униз, наче підтягуючи когось за руку, і, пролетівши вниз головою п’ятнадцять поверхів, упав на бруківку.
1
Двадцятивосьмирічний Кевін Тейлор відірвався від паперів, розкладених на довгому брунатному столі перед ним, і зупинився, удаючи, ніби серйозно про щось роздумує перед перехресним допитом свідка. Ці маленькі театральні жести виходили в нього самі собою. У них поєднувалися його акторський хист і знання психології. Драматична пауза між запитаннями та погляд на документи зазвичай вибивали свідка з колії. У цьому випадку він намагався залякати директора початкової школи Філіпа Корнблю, майже лисого п’ятдесятичотирирічного чоловіка, стрункого, темноволосого та блідошкірого. Він ледве сидів на місці, зціпивши на грудях руки та перебираючи довгими пальцями.
Кевін швидко поглянув на слухачів. Тут видавався доречним старий вираз «повітря – хоч ножем ріж» – так сильно відчувалося в повітрі їхнє очікування. Здавалося, усі затамували подих. У великі вікна блайсдейльського суду пролилося сонячне світло, і в залі раптом стало світліше. Наче якийсь освітлювач посунув перемикач. Не вистачало тільки вигуку режисера: «Мотор!»
Людей у судовій залі було повно, але Кевінів погляд зупинився на поважному на вигляд красивому чоловікові позаду, який пильно дивився на нього з такою теплою і гордою усмішкою, якої Кевін очікував би від рідного батька. Щоправда, цей чоловік був замолодий як на його батька. Йому, мабуть, трохи за сорок, подумав Кевін, і він здається дуже успішним. Знаючись на багатстві та стилі, Кевін упізнав його попелясто-сірий костюм у тонку смужку від Джорджо Армані. Він сам жадібно дивився на цей костюм, перш ніж купити той, у якому був сьогодні, – двобортний, із темно-синьої вовни. Купив він його в крамниці знижених цін удвічі дешевше, ніж коштував «Армані».
Незнайомець привітався з Кевіном легким кивком.
Тишу в судовій залі то там, то тут порушував різкий кашель. Судили Лоїс Вілсон, двадцятип’ятирічну вчительку п’ятого класу, за сексуальне насильство над дітьми в Блайсдейлі,