повз багатьох поранених і вмираючих, і Ценн відчув приступ нудоти: животи декотрих солдатів були розпороті, а нутрощі вивалилися назовні.
Але жахатися було ніколи: відступ швидко переріс у безладну втечу. Даллет вилаявся, а Каладін знову забарабанив об щит. Загін змінив напрям руху й тепер прямував на схід. Там, як помітив Ценн, усе ще трималася велика група воїнів Амарама.
Проте забачивши їхні остаточно розсіяні лави, ворог збадьорився й посміливішав. Групки солдатів супротивника кинулися вперед – мов дикі сокирогончаки на вепра, що відбився від стада. І перш ніж бійці Каладіна встигли здолати половину наміченого шляху по всипаному трупами й конаючими полю битви, дорогу їм загородила велика група ворожих воїнів. Каладін знехотя загрюкав об щит, і загін уповільнив рух.
Ценн відчував, як його серце калатало все швидше і швидше. Неподалік супротивник добивав групу Амарамових бійців: вони спотикалися й падали, волаючи від страху та намагаючись утекти. Вороги використовували свої списи на манір рожнів, насаджуючи на них тіла впалих, немов крєм’ячків.
Каладінові хлопці зустріли неприятеля гуркотом списів і щитів. Вир солдатських тіл, що протискувалися з усіх сторін, затягував Ценна – у нього аж голова пішла обертом. Це місиво з друзів і ворогів, котрі гинули та вбивали, просто приголомшило його. Стільки людей водночас бігли в стількох напрямках!
У паніці він кинувся геть, шукаючи безпечного місця. Неподалік виднілася група бійців у алетійській формі. Загін Каладіна! Ценн кинувся туди, але коли дехто з них обернувся в його бік, він налякано усвідомив, що не впізнає їх. Це був не загін Буреблагословенного, а купка незнайомих солдатів, котрі з останніх сил тримали нерівний стрій із багатьма прогалинами. Укриті ранами й нажахані, вони кинулися врозтіч, щойно ворожий загін наблизився до них.
Ценн застиг на місці, стискаючи спис у спітнілій руці. Воїни супротивника рухалися прямісінько на нього. Інстинкти підказували йому тікати, але ж він тільки-но бачив силу-силенну тих, кого переловили поодинці. Він повинен був залишатися на місці! Повинен був зустрітися з ними лице в лице! Не можна було втікати – ніяк не можна…
Він дико закричав і тицьнув списом у найближчого з ворогів. Той завиграшки відбив його щитом й увіп’яв свого дротика Ценнові в стегно. Біль пронизав його тіло гарячою хвилею: такою гарячою, що кров, яка бризнула з ноги, порівняно з нею здавалась холодною. Ценн задихався від болю.
Солдат висмикнув спис із рани. Хитаючись, новобранець задкував, впустивши спис і щит, а тоді впав на кам’янисту землю, бруднячись іще в чиїйсь крові. Ворог високо заніс дротика, нависаючи над ним темним силуетом, що різко контрастував із безхмарною блакиттю неба, і готуючись встромити його Ценнові в серце.
І тут з’явився він.
Його командир. Буреблагословенний. Його спис немов матеріалізувався з нічого й заледве встиг відвести удар, який мав би порішити Ценна. А потому виступив уперед: сам-один проти шістьох