на ланцюжку. – Візьми. Вона не повинна потрапити до їхніх рук, – скидалося на те, що в ньому згасала свідомість. – Передай… передай моєму братові… нехай підбере найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік…
Ґавілар затих.
Сет на якусь мить завагався, а тоді опустився навколішки й узяв сферу до рук. Вона виглядала дивно – геть не схожа на ті, що він бачив раніше. Хоч і зовсім темна, вона якимсь дивом світилася особливим, чорним світлом.
«Паршенді? – як сказав було Ґавілар. – Але ж це божевілля».
– Тепер усе чистісіньке божевілля, – прошепотів Сет, ховаючи дивину до кишені. – І все рушиться прямо на очах. Вибачай, алетійський королю. Хоча тобі, гадаю, наплювати. Принаймні тепер, – Сет підвівся. – Тобі хоча б не доведеться переживати кінець світу, який чекає на решту з нас.
Біля бездушного тіла короля з імли матеріалізувався його Сколкозброєць і дзенькнув об каміння, немов випавши з мертвої руки колишнього власника. Він вартував цілого багатства: у боротьбі за оволодіння одним-єдиним Сколкозбройцем занепадали та гинули королівства.
Зсередини палацу долинули стривожені крики. Сет мав поспішати. Але…
«Передай моєму братові…»
Для Сетових одноплемінників передсмертне прохання вмираючого було священним. Тож він узяв королеву руку, вмочив її у його ж власну кров та вивів на уламку деревини: «Брате, підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік».
Упоравшись із цим, Сет зник у темряві. Він не взяв із собою королівського Сколкозбройця – навіщо? І його власний був цілком достатнім прокляттям.
Частина перша
Поверх тиші
Каладін / Шаллан
1. Буреблагословенний
«Ви вбили мене. Покидьки, ви мене вбили! Сонце ще не згасло, а я помираю!» – записано в п’ятий день тижня чач місяця бетаб 1171 року зі слів тридцятиоднорічного темноокого солдата за десять секунд до смерті. Автентичність зразка вважається сумнівною.
П’ять років по тому
«Мене ж уб’ють, правда?» – запитав Ценн.
Загартований ветеран, який стояв поруч, обернувся і глянув на хлопчину. Усю нижню частину обличчя бувалого в бувальцях воїна вкривала коротко підстрижена чорна борода, що на щоках уже взялася сивиною.
«Мене вб’ють, – думав Ценн, стискаючи спис, ратище якого стало слизьким від поту. – Я загину. О, Прародителю бур, я загину».
«Скільки тобі років, синку?» – поцікавився ветеран. Ценн не пам’ятав його імені. Нелегко було пригадати хоч щось, дивлячись, як армія супротивника шикується в бойові лави з іншого боку всіяної камінням рівнини. Здавалося, ніби в рухах воїнів проглядало щось цивільне: аж надто акуратне й організоване. Озброєні дротиками – у першій лінії, за ними ті, хто мав метального чи ударного списа, і лучники з боків. Обладунки темнооких списників були такими ж, як і Ценнів: шкіряна куртка без рукавів, спідниця до колін з аналогічного матеріалу, простий сталевий шолом і такий же нагрудник.
Багато