життя. Можливо, ще одна зірка стала би додатковим джерелом життєдайної енергії. Однак гравітаційна динаміка двох зірок може бути непередбачуваною і Земля могла би зрештою стати світом, непридатним для життя, з ексцентричною орбітою, хитким обертанням і шаленими кліматичними перепадами, оскільки два сильних джерела тяжіння коливали б її то в один бік, то в інший.
У ситуації, що склалася, газові планети-гіганти таки добре себе поводять, мають досить скромний розмір і обертаються навколо Сонця майже круговими орбітами. Маса Юпітера, найбільшої з них, у тисячу разів менша за масу Сонця. Цього достатньо, щоб зірка мала належний контроль над своїми планетарними сусідами. Через сильне гравітаційне поле Юпітера планетезималі з поясу астероїдів так і не об’єдналися в планету. Проте Юпітер далеко не такий великий, щоб в ядрі запустилися реакції ядерного синтезу, – і це є вирішальною різницею між зірками і планетами. Більш дальня планета, Сатурн, оточена системою кілець, і ще віддаленіші холодні Уран і Сатурн за розмірами й того менші.
Утім, усі ці газові планети-гіганти достатньо великі, щоб притягнути на свої орбіти дрібні уламкові небесні тіла, створивши в межах Сонячної системи щось схоже на свої маленькі сонячні системи. Як результат, усі чотири зовнішні планети отримали почет із дивовижних супутників, в якому є відносно малі астероїди, що притягнула й утримує на орбіті гравітація планет-гігантів. Інші супутники, декотрі з них не менші за чотири внутрішні планети і мають власні динамічні геологічні процеси, сформувалися практично із залишків пилу та газу – уламків від планетного формування. Насправді найактивнішим об’єктом у Сонячній системі є супутник Юпітера Іо, який обертається настільки близько до великої планети, що повний оберт становить сорок одну годину. Потужні припливні сили постійно діють на цей супутник діаметром 3637 км і пробуджують півдюжини вулканів із сіркою у плюмах висотою в багато сотень кілометрів – цьому немає аналогів у Сонячній системі. Таку ж цікавість викликають Європа та Ґанімед – великі супутники розміром чи не з Меркурій, – сформовані із майже тотожних першій планеті пропорцій води та гірських порід. Безупинні припливні сили Юпітера підтримують тепло всередині цих великих супутників. І на поверхнях обох існують глибокі, покриті кригою океани – об’єкти, досліджені НАСА в їхніх безперервних пошуках життя в інших світах.
Сатурн, наступна віддалена від Сонця планета, наділений більш ніж шістдесятьма супутниками, не говорячи вже про славетну систему кілець, у складі яких переважають маленькі лискучі крихти льоду. Більшість супутників Сатурна є відносно малими, декотрі – це захоплені астероїди, тоді як інші сформувалися з газових залишків планети. Сатурнів найбільший супутник Титан крупніший за Меркурій, він окутаний товстою помаранчевою атмосферою. Завдяки зонду «Гюйгенс» Європейського космічного агентства, який торкнувся поверхні