холодом після теплої хати. Примовкли пісні, хоча в оселях іще світилося. Поблідлий місяць на очах ховався за дерева. Гості замилувалися видовищем сільської ночі, пригадуючи дитинство. Коли людина живе серед рідної краси, вона не звертає на неї уваги, та варто переїхати кудись, відразу помічає, як її бракує. Це вже відчули Микола з Романом, які тепер мешкали у Львові.
Ксеня слухала розмови дорослих і пишалася тим, що в неї патріотична родина з передовими поглядами. Якщо буде так, як обіцяє дядько Микола, і потрібна буде допомога молоді, вона також буде боротися за свою землю і не пошкодує життя.
Ксеня не могла визначити, коли саме, за яких умов чи обставин викресалася іскра, що розпалила в її серці любов до рідної землі. Може, це сталося ще тоді, коли, тримаючись за шорстку материну руку, йшла споришевою стежкою межи полів до Стрипи, чи як гарячої жнивної пори спрагло припадала до джерельця при березі. Вона любила край, в якому топтали ці стежки її діди і прадіди.
Слухаючи розмови дорослих, Ксеня вирішила неодмінно приєднатися до великих справ, які готувалися ще десь далеко. Вона вже чула про підпільний осередок у селі, але довідатися про його спрямування ще не мала змоги. Зустрічі там відбувалися таємно, і селяни не знали навіть, у чиїй то хаті діється.
Ще кілька днів Микола і Богдан з Олексієм гостювали в селі, зустрічалися з односельцями і здійснювали свою місію, задля якої, напевно, приїхали. Штефан поспілкувався з синами без участі Миколи і попросив їх не пхати буйні голови туди, де в цьому нема особливої потреби. Влада змінюється часто, а життя лише одне, і людина приходить на світ для продовження роду.
– Тату! Я не хочу плодити рабів на своїй землі! – вигукнув Богдан. – Ви звикли перед кожним знімати шапку і кланятися, а я цього не хочу. Чому мені поляк має нав’язувати свою мову і віру, коли в нас є свої, і не гірші? Я знаю кілька мов і пристойно ними володію, але тут, удома, в мене має бути куточок землі, де мені вільно дихається, працюється і живеться. Хіба я так багато хочу, тату? І от коли до цього прагнутимуть усі українці, тоді буде так, як ми захочемо. Для того я вступив до ОУН – щоб усім разом боротися за Україну. Не переживайте за нас, лише підтримайте і допоможіть у скрутну хвилину, якщо, не доведи Господи, вона настане.
– Що ви, діти? Хіба я іншої думки? Але батьківське серце крається від того, що у кожній боротьбі є жертви…
– З вашими молитвами нас це обмине, – запевнив Олексій і притулився до батькового міцного плеча, як колись у дитинстві. – Ви тут остерігайтеся нової влади, бо можна й не дочекатися кращих часів.
Такий молодий, а ніби у воду дивився, промовляючи ці слова. Молоді патріоти не знали тоді, що в оунівському русі відбувся перший розкол. Як то кажуть, тільки намічається булава, відразу постають три гетьмани. На цей раз лише два. Не помирилися Андрій Мельник і Степан Бандера. Після загибелі Євгена Коновальця в Роттердамі ОУН очолив Мельник. Через рік погляди двох бойових командирів