найтяжчі сторінки свого довгого життя. Ніхто ніколи не просив його розповісти, як йому було всі ті роки. А іноді хотів з кимось поділитися тим, що залягло глибоко в пам’яті, зняти напруження. Це зараз маєш хоч і невелику, але все-таки пенсію від держави і можеш твердо розраховувати на неї. Нема як розкошувати, але ж і з голоду не помреш А тоді були страшні часи. Дай, Боже, щоб таке ніколи не повторилося. Люди помирали щодня, особливо діти. Ніхто не міг зрозуміти, чому забирають хліб із хати – той, який мама з татом виростили на своєму полі.
Того дня заюшеного кров’ю хлопця доправили до медпункту, а сестричку віддали якійсь жінці. Василько думав, що після перев’язки він знову побачиться з нею, але то була їхня остання зустріч. Більше він її ніколи не бачив. Чи померла, чи дали нове прізвище, і тому Василь не зміг довідатися про її подальшу долю. Його відправили в один із притулків для сиріт у Запорізькій області. Там він пробув до 1939 року. Перед призовом до Червоної армії навідався у рідне село, сподівався знайти когось із родини, але сусіди повідомили, що старші його брати померли напровесні тридцять третього. Ніхто не зміг допомогти сиротам, бо кожен боровся за власне виживання. Голова сільської ради намагався їх іще раз відправити до притулку, але вони невідомо з яких причин нізащо не хотіли туди й обрали шлях у небуття…
Серце защеміло за родиною, яка згинула протягом одного року і залишила його самого на цьому світі. Пригадав Василь, як наприкінці тридцять п’ятого до них привезли новачка і поселили в кімнаті поруч із ним. Арсен Ратушняк – так звали новенького – дуже відрізнявся від інших дітей у притулку. Відразу було видно, що до того хлопець харчувався набагато краще від них, і він не видавався переляканим, на відміну від багатьох. Кілька днів ні з ким не розмовляв, але як тільки усвідомив, що неволя у притулку – надовго, ніби розмерзся.
Довгими вечорами, коли всі вже лежали у ліжках, Арсен розповідав такі цікаві історії, що діти тільки роти роззявляли. До цього часу хлопець читав багато книжок і ходив до звичайної школи у Запоріжжі, тому мав набагато міцніші знання, ніж діти в сиротинці. Чому його відправили до притулку, Арсен признався аж тоді, коли їх записали в сержантську школу.
Котроїсь неділі, коли курсантів відпустили на кілька годин до міста, хлопці взяли по брикетику морозива й сіли на лавку в парку. Грошей на щось ситніше не вистачало, тому задовольнялися малим.
Арсен першим запитав Василя про батьків, а потім довго роздумував, чи варто розповідати про своїх. Василь відчував, що товариш хоче поділитися наболілим, але вагається. Обличчя його стало похмурим, і видно було сльози на очах.
– Якщо тобі не хочеться розповідати, то я не примушую, – обізвався Василь. – Ти сам почав цю розмову…
– Не впевнений, чи ти мене правильно зрозумієш… – вагався Арсен, мнучи в руках пілотку.
– Ми ж друзі, то спробуй розповісти так, щоб було зрозуміло.
– Моїх