нарівні з краснописом або мистецтвом чаювання. В XVII столітті існувало більше п’ятдесяти різноманітних шкіл у цій царині…
Корсо перервав лекцію з історії:
– Гадаєте, вбивця дещо знається на цих прийомах?
– У наші часи достатньо пошарудіти в інтернеті, щоб навчитися правильно зв’язувати партнерку.
Поліціянт помислив про інше:
– Згідно з вашою стародавньою технікою кожний вузол означав якийсь злочин. А зашморг нашої жертви може натякати, наприклад, на якусь провину, ганебний вчинок?
– Тут я вам не зараджу. Треба читати історичні твори… Можу лише сказати, що йдеться, либонь, про страту. У будь-якій школі шібарі скручувати руки за спиною і прив’язувати їх до кісточок означало завдавати людині чи не найбільших страждань. Навіть зараз люди нерідко калічаться, коли ось так задовольняють свої примхи, але діють невміло і…
Веранн замовк. Щось привернуло до себе його увагу на знімках. Він знову схопив світлину, а другою рукою витяг окуляри з нагрудної кишені.
– Щойно побачив, – проказав він, почепивши окуляри. – Вузол-вісімка дещо незвичний…
– Поясніть, будь ласка.
Він підвів голову, як та чапля, а тоді манірно зняв окуляри.
– Зашморг, який ми обговорюємо, має форму поземної вісімки…
Він далі тримав фотографію й показав роговою оправою на вузли.
– Отже, придивіться: тут зображена ще одна вісімка, але цього разу відкрита…
Він протягнув знімок Корсо, і той насправді помітив, що за вузлом, яким скрутили зап’ястки, ніби починався ще один, незавершений…
– На вашу думку, що це означає?
– Можна снувати будь-які припущення, але поземна вісімка є символом нескінченності. Всі це знають… Тож друга вісімка, очевидно, вказує на продовження. Не хотілося б удаватися в химери, але гадаю, що зловмисник намагався переказати нам дві речі: по-перше, він щойно розпочав низку вбивств, по-друге, ніхто не зможе стати йому на заваді…
Оце несподіванка. Корсо ледь не почав розповідати йому про Баз Лайтера з «Історії іграшок», яку він дивився разом з Таде: «У безмежжя й далі…»
– Ви знайомі з цією жінкою? – спитав він і показав на мобільному портрет Ніни Віс.
– Жертва, чи не так? Бачив її обличчя на фотографіях.
– А десь іще? В садо-мазо-клубі або студії шібарі?
– Ні.
Корсо знову поклав телефон у кишеню.
– Не могли б ви надати нам список клубів, де займаються… цими практиками в Парижі?
– Певна річ. Їх не так уже й багато.
– Дякую, – проказав він, тоді підвівся, а слідом за ним і Барбі.
Матьє Веранн теж устав. Японка далі нерухомо сиділа собі в куточку. Корсо відчув, що між ними існує прихований зв’язок, не висловлений уголос, але набагато важливіший, ніж усе, про що вони говорили між собою.
Копу захотілося завершити розмову в невимушеному тоні:
– Ваша подруга, либонь, не дуже рада нас бачити, – сказав він, указуючи на німфетку Отаку[22].
– Це