(додатки, питання № 26). А 75 % чоловіків і 55 % жінок погодилися: «Коли стосунки з _____ погіршаться, я просто докладатиму більше зусиль, щоб усе виправити» (додатки, питання № 6).
Один з несподіваних результатів опитування майже безсумнівно пояснюється роллю страждання в коханні. Гомосексуальні респонденти (і геї, і лесбійки) повідомляли про більші емоційні потрясіння, ніж гетеросексуали. Ці люди частіше страждали від безсоння, втрати апетиту та прагнули емоційного єднання з коханими. Я думаю, що, принаймні частково, цей психологічний стрес відбувається через соціальні бар’єри, які мусять долати багато гомосексуальних закоханих.
Ті, хто заповнював мою анкету, думаючи про колишнє кохання, також здавалися більш емоційно вразливими. Їм теж було складніше їсти та спати. Вони були сором’язливіші та незграбніші, коли поруч було колишнє кохання, страждали від «нав’язливого думання» та перепадів настрою, частіше описували прискорення серцебиття при спогадах про колишнє кохання. Я підозрюю, що багатьох з цих респондентів покинули їхні кохані, і це горе посилило їхню пристрасть.
Як човни в бурхливому морі, люди пливуть хвилями невимовних болю та радості, що утворюють кохання. А перешкоди лише посилюють ці емоції. Якщо ваші кохані одружені з кимось іншим чи живуть по той бік океану, якщо ви говорите різними мовами, походите з різних етнічних груп чи просто живете в різних частинах міста, така перешкода може посилити пристрасть.
Дікенс про це сказав: «Кохання часто досягає найпишнішого розквіту під час розлуки та за надзвичайно скрутних обставин». На жаль, це правда.
«Скажи, що я можу жити з надією», – благав цар Пірр Андромаху в драмі Расіна про кохання та смерть. Чому закохані продовжують сподіватися, навіть коли колесо долі невпинно крутиться проти них?
Більшість мають надію, що стосунки відновляться, навіть через роки після трагічного розриву. Надія – ще одна з головних рис кохання.
Цей оптимізм виражено в прекрасному вірші поета XVI століття Майкла Дрейтона. Він починається так:
Надій нема, прощальний поцілунок.
Усе, кінець, про мене ти забудь.
І серце тішить легкий порятунок.
Як просто я звільнивсь від твоїх пут.
Потиснем руки, клятви розірвем.
А як зустрінемось з тобою знов,
То і бровою ми не поведем,
Що ще теплиться в нас стара любов.
Цими словами Дрейтон із явною впевненістю заявляє, що їхній роман так просто закінчився. Та все ж наприкінці вірша він раптом змінює думку. Охоплений надією, він стверджує, що кохання ще можна врятувати:
Та якби ти схотіла щось змінити,
Кохання ти змогла б ще воскресити43.
Гадаю, це прагнення сподіватися вкоренилося в мозку людини багато тисячоліть тому, і наші предки наполегливо переслідували потенційних партнерів, доки не згасав останній вогник надії.
«Я сто разів воліла б померти, аніж жити без тебе, найдорожчого мені чоловіка. Бо, хто б ти не був, я палко кохаю тебе, неначе душу свою»