алюром. Дивовижа, просто дивовижа.
Сайлас ледь не розреготався. Ґідеон, студент медичного коледжу, аристократ, захоплювався його роботою. Захоплювався ним. І мати такого друга, чоловіка, з яким щодня, хай навіть недовго, вони проводили час, було для нього честю.
Згодом Сайлас таки набрався сміливості, щоб попросити у Ґідеона «зразок для своєї колекції», на що той загадково відповів, що має для нього абсолютний скарб, який стане Сайласовим творчим дебютом.
– Сам Фредерік Рюйш 10 перевернувся б у могилі від заздрощів, побачивши цей екземпляр, – прошепотів Ґідеон, коли врешті приніс невеличкий полотняний мішок. Його верхня губа тремтіла.
Сайлас узяв пакунок із напускною незворушністю й почав розгортати його, уявляючи подальші бесіди, що вони з Ґідеоном провадитимуть у таверні, похилившись над чаркою. Судячи з ваги, схоже було на серце чи…
– Ні, – мовив Ґідеон, зупиняючи його руку. – Зажди, поки повернешся додому. Це надто коштовний скарб. Якби мої наставники довідалися, що я віддав його…
– Скільки? Я не можу дозволити собі таких витрат.
– Тобі не слід про це думати. Особливо, після усіх… – Ґідеон зробив паузу, – радощів, які я отримав від твоєї компанії.
– Навіть не знаю, як тобі віддячити.
– Чи не міг би ти згадати мене у списку благодійників свого величного музею? Коли відкриєш його.
– Так! Звісно, що так!
Сайлас усміхнено кивнув, і хоч він знемагав від кортячки розгорнути мішок, та все ж урахував побажання Ґідеона й чкурнув додому, поспіхом оминаючи карети.
Він затраснув за собою двері, зачинив їх на ключ і зірвав тканину з пакунка.
Всередині була напівобгризена куряча лапка та дві перепечені морквини.
Сайлас прикусив губу, щоб не розплакатися. Лише тоді він збагнув, яке глузування насправді крилося за кожною фразою, кожним посмикуванням вусами.
Незчувшись, Сайлас уже спускається по стежці у Гайд- парку, ноги гудуть від утоми. Він подумки повертається до своєї прогулянки й усвідомлює, що геть нічого не може пригадати, пам’ять наче спорожніла після того, як він побачив тих двох п’яниць. Таке відчуття йому уже знайоме: скільки себе пам’ятав, він завжди пропускав повз увагу такі випадкові моменти, наче дагеротипний знімок, який ще не проявили за допомогою ртутних випарів. Можна скільки завгодно ним струшувати, а зображення все одно не з’явиться.
Однак йому не варто цим перейматися. Тут чистісіньке повітря, чутно пташиний спів. Тут справжня краса. Чарівні сухоребрі деревця скидають із себе останній відгомін свого літнього зеленавого буяння, а їхнє посохле галуззя скрипить, мов старечі кості. Якийсь чоловік зачіпає його ліктем, перепрошується, а Сайлас іде далі вслід за натовпом – до будівельного майданчика Великої виставки.
Сайлас часто навідувався сюди, щоб на власні очі побачити процес зведення павільйону, сплачуючи невеличку суму за вхід на територію, обнесену дерев’яним