до жінки. Вона висока, як чоловік, руде волосся заплетене у довгу косу. Невже це Флік? Зріла, жіночна. Та цього не може бути. Жінка дещо сутула з лівого боку.
Наче хтось ударив у дзвін посеред трухлявого будинку його пам’яті. Він відчуває тремтіння цієї звукової хвилі, що врізається в будівлю, проходить крізь стіни й підлогу. Заціпеніло стоїть, спостерігаючи, як дзенькіт поступово передається безлічі менших дзвоників.
І він не знає, що б це мало означати.
Злодюжка
Альбі причаївся в канаві Гайд-парку. Він опускається навприсідки, округлюючи два білі, засмальцьовані місяці своїх сідниць. Групка чоловіків проходить повз. Один зупиняється, кидає щось уїдливе і жбурляє в нього палку.
– Човгай звідси, покидьку! – репетує Альбі, недбало витираючи свій зад дубовим листком і підтягуючи бриджі. Лайно парує на холодному повітрі. Малий оглядає його з такою ж цікавістю, з якою ставиться до всіх своїх тілесних відходів. Звідки його вуха знають, як виробляти ту кислувату помаранчеву гидоту, і звідки його носу відомо, як робити ту чорну в’язку штуку, яку він видуває в рукав?
Він підіймає коричневу ковбаску двома паличками й жбурляє вслід за чоловіками, гиготить, коли вони кидаються врізнобіч, а тоді шмигає в напрямку величезного юрмиська.
Сьогодні гарний день, щоб поцупити якусь цяцьку чи дві, і заради цього таки варто було мордуватися, перелазячи через частокіл, аби потрапити всередину. Вся увага натовпу зосереджена на процесі будівництва цього величного місця, натягнених тросах, підбадьорливих вигуках і тисняві. Альбі не знає, для чого призначена будівля, і йому відверто на це начхати, однак він усе ж дивиться на металевий каркас – такий велетенський, що аж вивищується над розлогими в’язами. Земля довкола, переорана колесами возів із залізом і риштованням, схожа на балію, повну багнюки. Хлопець уявляє, як повернеться сюди, коли уже встановлять скло, і запустить цеглину прямісінько в нові шибки лише задля того, щоб побачити шокований вираз обличчя багатіїв.
Він гасає сюди-туди, наче ниточка, що зшиває усіх цих людисьок докупи. В рукаві у нього захована штучна рука, а справжньою він витягає шовкові хусточки з кишень. Перлові браслети та блискучі срібні ланцюжки хлопчик не чіпає. Бо хоч він цього і не визнає, проте малий таки боїться, що його засудять до каторжних робіт або запхнуть на корабель, який пливтиме кудись до колоній, а сестра залишиться сама.
Усі ці люди у гаптованому золотом вбранні, що живуть у будинках-фортецях, не підпустили б його навіть драїти свої туалети. А тому він із єхидною посмішкою звільняє їх від тяжкої ноші. На Качиному провулку живе один лихвар, який без зайвих запитань дає йому за кожну річ півпенні, тож зовсім скоро в Альбі назбирається достатньо грошенят на гарненькі вставні зуби. Кольору кремового ламантина – він мріє саме про такі.
Хлопець висмикує червоний поцяткований носовичок з рукава якоїсь жінки і тільки-но запихає його в штани, як хтось хапає гіпсову руку й витрушує її з