так що його голова нависає над Сайласовою. Художник скидається на вампіра ще дужче, ніж зазвичай: його чорне волосся стоїть сторчма, а шкіра блідюща, майже прозора.
– Ґабрієлю, невихована ти свинюко. Не думаю, що ти сам був би в захваті від подібного прізвиська.
– Абсурд. Це вияв симпатії, – відповідає Росетті, і його обличчя вигулькує поряд із Луї.
– Я впевнений, що мені й гірші прізвиська давали, – говорить Сайлас.
Заліпленими фарбою нігтями Луї вистукує якийсь невідомий ритм по верхівці перегородки.
– Сайлас, до речі, саме та людина, з якою мені так потрібно було зустрітися. Я зобов’язаний вам іще одним візитом до вашої крамниці.
«У мене скоро буде власний музей, – думає Сайлас, – а не якась там крамниця». Він робить ще один ковток бренді і проказує:
– Справді? Хочете замовити ще якусь тваринку?
Луї заперечно махає рукою.
– Ні. Не хотів би я про це казати, але річ у тім, що опудало голубки, яке ви мені продали…
– Так? – питає Сайлас. Він думає про ту малу шельму, що нападала на продавчинь настурції, про те, як довершено він розставив її віялоподібні крила. Одна з найкращих його робіт, досконале свідчення його майстерності.
Луї зітхає.
– Що ж, я боюся, що… Ну, вона зіпсувалася.
– Перепрошую? – насилу видає Сайлас.
– Зогнила. Я десь тиждень був в Единбурзі, а коли повернувся додому, то по цілому будинку літали трупні мухи, – він здригається, яскраво жестикулює. – Вона, ох… вона вся кишіла личинками. Мене ледь не знудило, щойно я переступив поріг. Господи, Джоні, пам’ятаєш той сморід?
– Я ще на вулиці Ґовер міг його вчути.
– Ви впевнені, що це саме від пташки? – перепитує Сайлас, хапаючись за край столу. В животі похололо. – Я переконаний, що правильно її висушив.
– Він переконаний?! – репетує Росетті. – Він переконаний! Та що ж іще це могло бути? Може, то на пензликах грибок завівся? Та вам пощастило, що подібне сталося з Луї, а не зі мною. Бо у мене, знаєте, геть не такий миролюбний характер…
– Росетті, прошу, – говорить Луї, спиняючи його руку, і лагідним тоном провадить далі: – Мені страшенно не хочеться це говорити, направду, проте… Просто цей інцидент усе ускладнив. Моя натурниця, моя королева, вона просто кулею вилетіла звідти – сказала, що не бажає перебувати в цьому прогнилому, смердючому будинку, – що доволі несвоєчасно на цьому етапі роботи над картиною…
Сайлас стискає келих міцніше.
– Мені дуже шкода, – проказує він. – Не можу навіть збагнути, чому так сталося. Я, звісно ж, відшкодую вам втрати.
Луї відмахується від цієї ідеї порухом руки, і від цієї великодушності Сайлас почувається ще жалюгідніше. Невже він недбало висушив птаху, занадто зайнятий роботою над іншим екземпляром – здається, то був кажан, чи не так? Він віддасть Луї цього кажана, щоб хоч якось залагодити провину. Або таки наполягатиме на грошовому відшкодуванні. Зробити це – його обов’язок, і він навіть не труситиметься над втраченими коштами, хоча він уже про це думає і скрушно