Проте тижнів зо два тому мені вдалося знайти ямку, яка принесла мені тисяч десять. Загалом, небагато…
– Не засмучуйся. Я привіз тобі багатство!
– Що ти маєш на увазі?!
– Розповім коротко… Останнім часом я рідко бував у Парижі, зрештою одержав од свого повіреного листа, у якому він сповіщав про те, що весь мій статок ураз розтанув, мов хмарка дорожньої куряви, і то через сумновідомий біржовий крах. Я відразу ж примчав до Парижа, розпродав усю маєтність, виплатився з боргів, і ось, бачиш‚ не маю й копійки за душею.
– Зі мною було так само! Довелося продати навіть маєток Бель-Ер. Я насилу зберіг дві з половиною тисячі річного доходу для своєї бідолашної матері.
– Мені теж вдалося зберегти ферму у Вільрожі, яка приносить… аж триста франків чистого збитку на рік. Але ж треба з чогось жити, а змусити себе до чиновницької служби я не міг… І тоді Анні спала на думку геніальна ідея…
– Анні? – вигукнув Александр. – Хто така Анна?
– Хай йому біс, моя дружина! Я ж бо одружився! Авжеж, ти ж нічого не знаєш. Ми познайомилися півтора року тому зовсім недалеко звідси – у Трансваалі. Міс Анна Смітсон – донька методистського проповідника. Один такий собі пан… словом, один бурмило-бур, справжній бандит, домагався її руки. У нас із ним була дуель, у якій бути за секунданта з його боку зголосився мій нинішній тесть, її батько. Бур стріляв так невлучно, що куля пробила вухо, але не мені, а вельмишановному Божому слузі… Тож не дивно, що вже за тиждень щасливим чоловіком Анни став саме я. Друже мій, кажу тобі, вона – справжня перлина…
– Чудово! – перебив його Александр, усміхаючись. – Але повернімося до геніальної ідеї твоєї дружини.
– Усе просто. Може, тобі відомо, що ще 1750-го, коли Ґрикваланд належав голландцям, місіонери склали мапу, де на цих землях, на той час майже не досліджених, були позначені величезні поклади алмазів. Виявилося, що і кафри, й бушмени використовували ці коштовні камені не тільки як прикраси, а й як знаряддя праці, – наприклад, обробляли ними жорна для млинів… Отже, Анна прочитала мені цілу лекцію про властивості алмазів. Вона, щоб ти знав, народилася в цих місцях, просто у фургоні, коли її татусь проповідував Євангеліє аборигенам. Моя дружина знає п’ять місцевих говірок… Прошу, не підганяй мене! Я вже підходжу до суті. Саме Анна врятувала від смерті одного кафра на ім’я Лакмі, нащадка могутнього вождя. А що чорношкірі вельми вдячні люди, то цей Лакмі прихилився до пасторової родини всією душею, проте за кілька місяців до мого одруження помер від сухот. Незадовго до смерті він подарував своєму доброму янголу, тобто моїй дружині, небачену кількість алмазів, єдиним законним власником яких був він сам. Це кілограмів зо двадцять необроблених камінців – ціла купа. Усе це добро сховане в одному місці, куди ми з тобою й вирушимо…
Александр мовчав.
– Ти язика проковтнув? Скажи бодай слово. Я ж одразу подумав про тебе, адже ти мій найліпший друг… ну ж бо, ладнаймося в дорогу! Ми обидва розбагатіємо. Чи ти сумніваєшся?
– Але…
– Що