Александр. – Досить базікати. На мене твоє красномовство не діє, бо я давно виріс із коротких штанців. І скажу відверто – не бачу нічого райського і захопливого в тому становищі, в якому ми з тобою опинилися.
– Який ти приземлений тип!
– Так воно й є! Спробуй поміркувати розсудливо. Я – пересічний француз, якого демон мандрів ніколи не спокушав. Я простий, як та земля, де я вперше побачив світ Божий. Відтоді спокійнісінько розподіляв свій час між клопотами у маєтку і світським життям у Парижі…
– А тепер ти потрапив у Південну Африку, сидиш під баобабом, і на тебе чекає печеня з дикого кабана! – вигукнув Альбер. – Невже ти досі не втямив, що статися може все що завгодно? А махати кайлом – досить дивний спосіб повернути свій статок для такої простої й приземленої людини, як ти!
– Що стосується моєї ділянки на копальні, якої я позбувся, то скажи мені, що розумніше: вирушити з тобою на одчай душі шукати невідомо що невідомо куди чи й далі порпатися в запорошеній ямі, ризикуючи сконати в ній будь-якої миті?
– Тебе, Александре, не перебалакаєш! Але перед нами чарівна країна скарбів, мені ж потрібно зовсім небагато. Я присягнувся відбудувати Вільрож, повернути свої каштанові гаї й подарувати своїй коханій Анні найбільший діамант у світі, а ще…
– Прошу до столу, – гукнув Жозеф, який уже нарізав шматочками соковите кабаняче м’ясо.
– От якби нас бачили зараз наші паризькі приятелі! – зауважив Александр. – Уявляю собі їхні уїдливі зауваження…
– А самі вони що за люди? – Альбер помахав кухареві рукою. – Припхаються до модного ресторанчика й знуджено колупаються у своїй вишуканій вечері та знай цмулять із келихів кисленьке винце, попихкують сигарами, а відтак годинами чешуть язиками… А ми з тобою…
– …їмо печеню без крихти хліба!
– Зате тут ідеально чисте повітря, чудові дерева, неймовірно гарні квіти, смарагдова трава…
– …що аж кишить скорпіонами та сколопендрами.
– А птахи! А скільки дивовижних комах!
– Зокрема й дошкульні москіти та отруйні мурашки…
Жозеф знову покликав друзів, перериваючи їхню веселу суперечку, і додав, звертаючись до чорношкірих:
– І ви, хлопці, не соромтеся, розбирайте свої пайки.
Ті не змусили себе умовляти.
Друзі розкошували в затінку, насолоджуючись смачною печенею. Та пообідати спокійно їм завадив шалений гамір, що раптом почувся з протилежного краю галявини, причина якого спершу була не відома. Усю цю какофонію звуків створював оркестр із численних туземних флейт, видовбаних зі слонових бивнів пищиків, тамтамів і якихось струнних інструментів. До варварських звуків домішувалися несамовиті, мовби звірині, крики. Французи похапали зброю й приготувалися до бою.
Проте їхні страхи виявилися марними. Усі троє розреготалися, побачивши, як гурт дикунів – призвідників цього гуркоту – рухався півколом і самою тільки своєю шаленою музикою гнав поперед себе якусь істоту, що ледве трималася