Тепер мімоза звичайна – оці білі шпильки. Є тут і «чіпка акація»…
– Ти що, зібрався вивчати ботаніку на моїй шкірі? Досить!
– Годі вже, заспокойся.
– Після цих колючих нетрів я навіть забув тебе спитати: як ти?
– Живий, чого не можна сказати про мого коня. Дякуючи одному симпатичному носорогові… Дозвольте, Жозефе, порятувати й вас…
Каталонець виявився більш терплячим, ніж Альбер, який, звільнившись від тисячі колючок, що впивалися йому в тіло, тепер не міг стримати роздратування:
– Це просто казна-що якесь! Відколи ми зустріли цього пастора, усе пішло шкереберть. Може, у нього лихе око?
– Заспокойся й не мели дурниць! Дивися: полювання у нас цілком вдале, нам є чим заплатити за проїзд, і ми ще й нагодуємо цих нещасних. Зараз я закінчу з колючками в Жозефа, і ми повернемося до річки. Ти зможеш у ній скупатися, потім я вас обох натру слоновим товщем[1] – кажуть, то найкращий засіб для загоєння ран. А тоді ми чогось перехопимо.
– Тебе не хвилює те, що ми тут застрягнемо надовго?
– Чому?
– Хіба ти не залишився без коня?
– Поки що піду пішки, а потім добуду коня в найближчому великому селі…
Їхню розмову перервали радісні вигуки – то лементували голодні тубільці, побачивши на березі вбитого слона. Александр поклав пінцет на місце, прихопив карабін, і французи поспішили до води, ведучи за поводи змучених коней.
Підійшовши ближче, вони були вражені розмірами могутнього самця: мертвий слон височів над водою, ніби сіра гранітна скеля. Голова його лежала на березі, підперта жовтуватими бивнями, а хобот тягнувся в траві, продовжуючи лінію широкого і плаского лоба, характерного для африканських слонів. Правий бивень був майже три метри завдовжки, лівий трохи коротший – зі стертим чи обламаним кінцем.
Хоч які змучені тривалим постом були горопашні бечуани, вони не накинулися одразу на тушу, мов зграя голодних шакалів, а терпляче чекали своєї черги. Їхній вождь спершу відрізав слонові хобот, вправно відчикрижив передні ноги і ввічливо підніс ці ласі шматки мисливцям. Потім змахнув рукою – і лише тоді його зголоднілі одноплемінники, зі списами, ножами й сокирами в руках заходилися коло туші, облігши її зусібіч, мов бджолиний рій…
Коли перший голод було вгамовано, бечуани завели дивної тужливої пісні. На знак подяки «провідник» приготував для білих мисливців особливу страву зі слонячого хобота, а потім вирив яму, щоб на ніч покласти в неї слонячі ноги, засипавши їх золою, вугіллям і хмизом.
– Дякую за турботу, – жартівливо вклонився йому Альбер. – Якщо смак відповідає запаху, то страва просто чудова. Александре, Жозефе! Ви такого ніколи не куштували… Це щось божественне!
– Ось бачиш! Твої рани затягуються і без ванни, через два дні від них не залишиться й сліду. Провіантом ми запаслися…
– Ти, здається, забув про слонову кістку!
– Авжеж! Про неї я чомусь не подумав.
– Вага