із тубільців.
Значний арсенал європейців, здається, справив належне враження на чорношкірого вождя. Озирнувшись, він подав знак, і з гущавини зараз же вискочила його обшарпана охорона, озброєна списами та іржавими мушкетами. Сам вождь був у сірому фетровому капелюсі з білим пером, коротких штанях і чоботях із закотами; коло коміра його подертої куртки за тубільним звичаєм були приторочені коробочка, разок намиста, ніж, табакерка і уривок від хвоста фенека, що вочевидь правив вождеві за носовичок.
Александр заледве зміг стримати усмішку, коли тубілець заговорив ламаною англійською:
– Мій білий брат знає, що за прохід землею бечуанів належить сплатити?
– Охоче. Кому?
– Мені.
– Назвіться, будь ласка, добродію.
– Мене послав король Сікомо…
– От що, чоловіче добрий, – спохмурнів Александр, – я краще заплачу самому містерові Сікомо.
– Мій білий брат дасть мені синього костюма, червону сорочку і новий капелюх з пером, – не здавався тубілець. – Рушницю, порох, свинець…
– Білий брат дасть вам монету в десять франків і благословення, про все інше ми поговоримо з Сікомо. Тих речей, які вам потрібні, у нас немає.
– Де то видано? – вигукнув, кривляючись, вождь. – Щоб біла людина подорожувала без фургона? І не мала б речей, які можна обміняти на слонову кістку?
– Авжеж, саме так.
– Навіщо ж ви сюди прийшли?
– Подихати свіжим повітрям, – почав і собі дратуватися Александр.
– Усі білі мають фургони… Хто ви такі?
– Ні, цей хлопець таки дивак… Мені що – показати документи?
– Ми проведемо наших білих братів до короля Сікомо, – не вгамовувався посланець.
– А це вже дзуськи!
Тим часом Альбер де Вільрож звелів Жозефу привести запряжених коней.
Александр приєднався до верхівців, які швидко зарядили свої карабіни на випадок несподіваного нападу. Клацання затворів і рішучий вигляд вершників подіяли вмить: лави чорношкірих розімкнулися, списи і мушкети опустилися долу.
– Гайда! – гучно скомандував Шоні. – Де там наш проповідник?
– Зник, – знизав плечима Альбер. – Мені здається, вся ця публіка – просто зграя місцевих грабіжників. Тепер вони полюватимуть на нас. Не найкращий початок подорожі цими землями…
– Дурниці! – заперечив Александр. – Хай тільки рипнуться, ми їх переб’ємо, як зайців. А щодо пастора, гадаю, той сам чудово дасть собі раду…
Той, про кого мовилося, і справді подбав про себе якнайкраще: оточений своїми недавніми переслідувачами, він саме наминав за обидві щоки те, що залишилося від недоїденої кабанячої туші, жваво теревенячи з вождем. При цьому, судячи з інтонацій, вони були давніми приятелями.
Розділ 3
Витівка трьох французів здавалася цілковитим божевіллям з будь-якого погляду.
По-перше, вони подалися углиб незнайомої країни без спорядження і припасів, без запряженого