років. У визначений час я поверталася додому, і нікому не спадало на думку, що я – сама я! – не ходила на заняття. Після обіду читала романи, а потім бігла до ставків на зустріч з Антоніо, якого така моя готовність дуже тішила. Йому кортіло запитати в мене, чи бачилась я із сином Сарраторе. Я читала те німе запитання у нього в очах, але він не наважувався його озвучити, боявся, що я розгніваюся і позбавлю його коротких хвилин задоволення. Тож він міцно притискав мене до себе, щоб відчути мою податливість і відігнати будь-які сумніви. У такі моменти він не міг повірити, що я можу його образити, зустрічаючись з іншим.
Він помилявся: насправді, незважаючи на почуття провини, я тільки те й робила, що думала про Ніно. Мені кортіло зустрітися з ним, розмовляти з ним, але водночас я цього боялася. Боялася, що він принизить мене своєю зверхністю. Боялася, що так чи інакше він може знову заговорити про причини, з яких мою статтю про сутичку з викладачем релігії не надрукували. Боялася, що передасть мені жорстокі слова критики з редакції. Я б цього не стерпіла. Блукаючи містом чи лежачи без сну в ліжку, я гостро переживала власну неспроможність, мені легше було думати, що мою статтю не надрукували лише через брак місця. Пом’якшити, приглушити. Але то було нелегко. Я не дотягувала до рівня Ніно, отож не могла бути поряд із ним, привернути його увагу своїми словами, висловлювати перед ним свої думки. І які там думки – ніяких! Краще покинути все, досить з мене книжок, оцінок і похвал! Я сподівалася, що все забудеться і вивітриться з голови поступово: знання, якими напхана моя голова, мови, живі й мертві, сама літературна італійська, якою я мимоволі тепер спілкувалася навіть з братами й сестрою. «Це Ліла винна, – думала я, – що я втокмачила все це собі в голову. Треба і про неї забути. Ліла завжди добре знала, чого хоче, і домагалася свого. А я не хочу нічого, мені нічого не треба». Я сподівалася прокинутися одного ранку без бажань. «І як тільки моя голова спорожніє, – думала я, – тоді мені буде досить кохання Антоніо і своїх почуттів до нього».
Одного дня, повертаючись додому, я зустріла Пінуччу, сестру Стефано. Вона розповіла, що Ліла повернулася з весільної подорожі і влаштувала бучне свято з нагоди заручин зовиці з братом.
– То ви з Ріно заручилися? – запитала я, удаючи, що здивована новиною.
– Авжеж, – відповіла вона, сяючи від щастя, і показала мені обручку, яку подарував їй Ріно.
Пам’ятаю, як під час розмови з Пінуччою у мене в голові крутилася одна настирлива думка: Ліла влаштувала свято у своєму новому домі, а мене не запросила; ну, то це на краще, я рада, досить порівнювати себе з нею, не хочу більше її бачити! І лише після того, як усі подробиці заручин було сказано й переказано, я ніби між іншим запитала про свою подругу. Пінучча єхидно посміхнулася і відповіла усталеним висловом на діалекті: «освоює науку». Я не спитала, яку саме. А повернувшись додому, проспала решту дня.
Якось уранці я, як завжди, о сьомій вийшла з дому до школи, тобто вдала, що йду до школи. Я саме переходила через дорогу, коли побачила, як Ліла