це нове почуття, але пізніше, коли Віндлзгем пішов, спробувала зрозуміти, що відбувається в закамарках її серця.
Чарлтонбері, так, це воно. Її обурила згадка про Чарлтонбері. Але чому? Чарлтонбері доволі відоме місце. Предки Віндлзгема володіли ним ще з часів королеви Єлизавети. Хазяйка Чарлтонбері мала б шанований статус у суспільстві, а Віндлзгем був однією з кращих parti[6]в Англії.
Звісно, він не міг сприймати Вудхолл серйозно… А Вудхолл ніяк не спромігся б конкурувати з Чарлтонбері.
Так, але Вудхолл був її! Вона побачила його, купила, відбудувала, відновила, щедро вклавши гроші в маєток. Це була її власність, її королівство.
Але все це втратить сенс, якщо вона одружиться з Віндлзгемом. Що вони робитимуть з двома особняками? Зрозуміло, що від одного з них (звісно, від Вудхолла), доведеться відмовитись.
Вона, Ліннет Ріджвей, уже не існуватиме. Вона стане графинею Віндлзгем і принесе власнику Чарлтонбері розкішне придане. Вона стане дружиною короля, а не королевою.
«Це ж просто смішно», – подумала Ліннет.
Але ж цікаво, яка ненависна для неї думка покинути Вуд-холл…
Та невже більше нічого її не турбувало?
Голос Джекі – з дивною, тремтливою ноткою, коли вона казала: «Я помру, якщо не вийду за нього заміж! Я помру! Помру!»
Так щиро, так палко. Чи вона, Ліннет, те саме відчуває до Віндлзгема? Звичайно, ні. Можливо, вона ніколи ні до кого не матиме таких почуттів. Мабуть, це чудово – відчувати таке…
З відчиненого вікна долинув шум мотора.
Ліннет нетерпляче здригнулась. Це, певно, Джекі та її наречений. Ліннет вийшла їм назустріч.
Вона стояла у дверях, коли Жаклін і Саймон Дойл вийшли з машини.
– Ліннет! – кинулась до неї Джекі. – Це Саймон. Саймоне, це Ліннет, найпрекрасніша людина у світі.
Ліннет поглянула на високого молодого чоловіка з широкими плечима, блакитними очима, жорстким кучерявим каштановим волоссям, квадратним підборіддям і хлоп’ячою, чарівною, простою усмішкою…
Дівчина протягнула йому руку. Долоня Саймона була сильна й тепла… Ліннет сподобалося, як він дивився на неї – з наївним, щирим захопленням.
Джекі сказала йому, що вона чудова, і він, очевидно, думав так само.
Її охопило тепле й солодке відчуття сп’яніння.
– Хіба тут не мило? – спитала вона. – Заходьте, Саймоне, дозвольте мені гідно привітати свого нового управителя.
Повернувшись, щоб повести їх за собою, Ліннет подумала: «Я страшенно, страшенно рада. Мені сподобався хлопець Джекі, надзвичайно сподобався…»
І тоді щемлива думка: «Джекі пощастило…»
VIІІ
Відкинувшись на спинку плетеного крісла й позіхаючи, Тім Аллертон вдивлявся в море. Раптом він швидко зиркнув убік, на свою матір.
Місіс Аллертон була приємною сивою жінкою п’ятдесяти років.
Щоразу, дивлячись на сина, вона суворо стискала губи, щоб приховати велику любов до нього. Та цей трюк навіть незнайомців рідко міг обманути, а Тім усе прекрасно розумів.
– Мамо, тобі справді подобається