на дівчину. Кіра послизнулась на пласких камінцях, і юнак встиг притримати її. Далі вони йшли мовчки, тримаючись за руки. Чи не вперше Кіра відчула надійність, підтримку Кирила. Їй було так спокійно і добре на душі, як ніколи. Море дихало на них, освіжаючи своїм подихом. Пласкі, ідеально відшліфовані водою камінці вже трохи охололи й не здавалися розпеченими вугликами, як удень, і ноги Кіри та Кирила то провалювались між ними, то ступали на білу піну біля самого берега. Гори перед ними здавалися темним силуетом велетня, що завмер, задрімав під монотонне пульсування моря.
«Якби все життя було таким спокійним і романтичним», – подумала вона, хоча усвідомлювала, що життя не може бути таким завжди, що воно час від часу буде випробовувати на міцність, слабких – зламає, сильні – все переживуть і зроблять навіть неможливе, щоб стати щасливими.
Вони купалися в нічних темних водах, але від того не темніло, а світлішало на душі, потім дуріли, обсипаючи одне одного піском, який набрався за день стільки сонячного тепла, що й досі повністю не охолов.
Наступними днями були не менш цікаві екскурсії. Вони побували на горі Демерджі, в Долині привидів, сфотографувалися біля 25-метрової кам’яної брили під назвою «Велетень». Вечір Кіра з Кирилом знову провели біля моря, яке повільно спливало за горизонт безмежною синню. Вони слухали ніч, коли монотонний стишений шум розірвав уривчастий крик сполоханої нічної пташки. Із безкрайніх вод в їхні очі зазирала сама вічність, наганяючи роздуми. Дівчина з юнаком зупинилися, присіли на камінь, спостерігаючи за місячною доріжкою, яка вела водами у невідому даль.
– Скільки чудових місць є в Україні! – захоплено сказав Кирило. – Я майже ніде не бував, точніше, знаю лише свою Луганську область. Навіть не підозрював, скільки є всього цікавого, чого не бачив досі.
– У нас усе життя попереду.
– Так! – погодився він.
Кожен день додавав нових вражень. Кирила захопило печерне місто Чуфут-Кале, розташоване неподалік Бахчисарая, старовинний караїмський цвинтар з тисячами кам’яних надгробків. Вони відстали від групи, присіли біля могил у кінці кладовища. Поблизу ріс самотній кипарис, ніби сторож давно померлих людей. Кіра задивилася на його траурне і темне, майже чорне листя, яке завмерло під пекучим промінням південного сонця.
– Ти знав, що південні народи вважають кипарис деревом кладовищ? – запитала Кіра.
– Ні, не знав. Чому? – здивувався Кирило, не відриваючи погляду від тісно сплетених гілок дерева, обліпленого шишками.
– Можливо, тому, що кипарис – це безжиттєве життя? – Кіра стенула плечима. – Він живий, але вічно недвижимий, завмерлий, ніби мертвий. Я не знаю.
Вони підійшли ближче до дерева, розглядаючи його з усіх боків.
– Пахне ладаном? Чи мені здається? – Кирило принюхався.
– Так. Запах ладану, який у мене завжди асоціюється з похоронами, – відповіла дівчина. – Кажуть, що на кипарис рідко сідають птахи.
– Ходімо звідси, – запропонував юнак. – Тут і справді пахне смертю.
– Ходімо