що цієї тихої кримської ночі між тисячами світів над нами і морем внизу народилося справжнє кохання, – відповів Кирило.
– Тобто?..
– Я кохаю тебе.
– Як сильно?
– Як цей Всесвіт над нами.
– Чи надовго?
– Доки він існуватиме.
– Дякую тобі, Кирю, – сказала дівчина і запитала: Можна я буду так тебе називати?
– Звичайно.
– Кирю, ти навіть не уявляєш, що для мене значить ця наша ніч, твоє зізнання. Ти повернув мені втрачену віру.
– Ти про що? – запитав він.
– Ми домовлялися повернутися сюди, – уникаючи відповіді сказала Кіра. – Усе залишається в силі?
– Звичайно!
– Подумаймо, коли сюди приїдемо, – запропонувала дівчина. – У наших планах ще мандрівка в Карпати.
– Пропоную повернутися сюди за п’ять років. Як тобі це?
– Окрім поїздок на відпочинок, у нас на першому плані навчання, – нагадала Кіра. – До того ж ще є багато чудових місць, які ми маємо побачити.
– Згоден. То що ти пропонуєш?
– Мені подобається число вісім, – сказала дівчина. – Зараз 2006 рік, додаємо вісім, тож сюди приїдемо влітку 2014! А потім будемо повертатися кожні вісім років і згадувати цю неймовірну ніч.
– Домовились! – погодився Кирило.
– Кажуть, щоб повернутися, потрібно кинути у воду монетки, – сказала дівчина.
Солоні води поглинули копійки. На згадку про незабутню бухту Кохання Кирило з Кірою взяли по пласкому камінчику. Кіра притулила камінчик, що увібрав у себе частинку моря і сонця, до щоки і повторила слова, почуті від екскурсовода:
– І буде нам щастя!
– Буде! – стиха промовив Кирило.
Вони слухали ніч, і вона озивалася тихим шелестінням камінців на березі.
Незрозуміле кохання
– Не розумію тебе, Кіро, – сказала Яна, відклавши вбік конспект. – Що ти знайшла в тому Кирилові? Нічого особливого в ньому немає, навіть потрібного зросту! Він – децел[5], на пів голови нижчий за тебе!
– Зріст має таке особливе значення? – Кіра загадково усміхнулась.
– Збоку ви виглядаєте разом, м’яко кажучи, незграбно. Він тобі не пасує.
– По-твоєму, хлопець, як кофтинка, має пасувати?
– У нього нема нічого такого, що може подобатися, – не вгамовувалась подруга. – От поясни мені, нерозумній, що ти в ньому знайшла?
– Те, чого не мають інші. А щодо зросту… Ти знаєш, що чоловіки ростуть, здається мені, до двадцяти п’яти років?
– Чекатимеш, доки підросте? – усміхнулась Яна.
– А мені поспішати нікуди.
– Ні, я все одно нічого не розумію! Не багатий, у столітніх джинсах, які купив, напевно, на секонді, вигоріла футболка, ніякого шарму! Якийсь такий собі задрипанець!
– Для кого як. Прийде час, і Кирило зможе купити собі гарний одяг. Хіба це так важливо?
– Для мене, наприклад, важливо. Ти йому курсачі робиш безплатно, а що твій задохлик зробив доброго для тебе? Квіти з клумби носить? Скільки хлопців за тобою упадають! Бери будь-кого,