по небу серед хмар.
Ще більше Кірі сподобалися пізніші скандинавські міфи, в яких образ валькірій був романтизований і вони поставали ніжними та чуттєвими дівами із золотавим волоссям, яскравими виразними синіми очима та білосніжною шкірою. Іноді валькірії подавали героям битви їжу та напої, вони кружляли над полем бою в образах вершниць на прекрасних крилатих конях, із грив яких капала на землю плодотворна роса, а від їхніх мечів линуло світло.
Образи валькірій на Кіру справили таке сильне враження, що вона з тиждень ходила заглиблена в себе, відсторонена, поринувши в той далекий світ, де жили ці вродливі діви. Кирило помітив зміни в поведінці Кіри і поцікавився, що сталося.
– Ти знаєш, хто такі валькірії? – відповіла запитанням на запитання дівчина.
– Так. Це ті міфічні діви, які підбирали з поля бою тіла загиблих воїнів, – відповів Кирило, – щоб потім їх перенести в Асгард – небесну фортецю скандинавських богів, здається, в замок Вальхалле.
– Так, Кирю! – промовила захоплено дівчина. – Ти тільки уяви: чарівний замок, де покрівля з чистого золота і світло запалювати не потрібно – воно йде від оголених мечів, а славні воїни з ранку до вечора беруть участь у поєдинках і турнірах… Потім – битва! Після неї воїни разом з богами сідають за столи, і чарівні валькірії, прекрасні, як саме життя, підносять їм м’ясо безсмертного вепра і роги з хмільним медом, які ніколи не порожніють!
Кирило дивився на дівчину, яка змінювалась на очах, коли починала говорити про валькірій. Перед ним була зовсім інша Кіра, очі якої світилися вогнем і, здавалося, від неї самої йде невидиме, але відчутне світло якоїсь непереборної сили. Дівчина то сідала, то різко зривалася з місця, ходила по кімнаті, жестикулювала, то посміхалася, то ставала серйозною або замріяною. Було видно, що вона в захваті від містичних істот, про яких і раніше знала, а зараз по-справжньому відкрила для себе й відчула в повній мірі. Кирило слухав її, не перебиваючи, намагаючись зрозуміти дівчину, відчути те саме, що відчувала вона, і іноді йому здавалося, що перед ним не його Кіра-студентка, а сама валькірія, збуджена після бою, з очима, в яких палахкотів вогонь.
– А що ти, Кирю, знаєш про давньогерманський епос «Пісня про нібелунгів»? – запитала Кіра і, не чекаючи відповіді, захоплено й збуджено продовжила: – Валькірію Сигрдриву розгніваний бог Один позбавив права брати участь у битвах і приспав її. І знаєш за що? Вона не підкорилася наказу бога, і під впливом кохання віддала перемогу не тому воїну. Прекрасна діва на знак покарання спала у вогняному колі, щоб ніхто зі смертних не міг дістатися до неї. Лише сміливий воїн Сигурд зміг наблизитися і поцілунком розбудити Сигрдриву!
– І вони залишилися разом?
– Так! Кохання завжди перемагає всі негаразди! – продовжила Кіра. – Але не повсякчас було так добре в них. Шлюб валькірії зі смертним ставав для неї вироком, бо вона втрачала свою чарівну силу та безсмертя.
– Шкода.
– І мені їх шкода, – вже спокійніше промовила Кіра. – Закохані мають право на щастя. З часом