квіти, іншого разу вони були зірвані десь поблизу на клумбі, але Кіру тішила будь-яка увага. Вона його сварила, коли приносив їй шоколадку або батончик, дорікаючи, що через це вони не зможуть поїхати влітку на запланований відпочинок.
– Марнотратник! – тикала вона йому пальцем у груди. – Не вмієш гроші економити!
– Я навчуся! – обіцяв хлопець.
Кирило бачив, що дівчині подобається його увага. Він ладен був небо до її ніг прихилити, не те що залишитися на день голодним, щоб купити їй гостинця. Йому було приємно, коли вона стояла перед ним і сварила за марнотратство в той час, коли очі були сповнені ніжності.
Кіра звикла до глузувань одногрупників над її дружбою з тихим і непримітним Кирилом. Усі вже знали, що дівчина гостра на язик і будь-кому дасть відкоша, тому шепотілися за її спиною. Здавалося, що Кірі було байдуже, що про неї хто говорить, вона прагнула отримати червоний диплом, бути поруч із Кирилом після закінчення навчання, ішла до своєї мети і не витрачала сил на плітки та чутки. Їй було добре разом з Кирилом, а на все інше вона не зважала.
На літніх канікулах вони поїхали на Західну Україну, щоб побачити старий Львів і сиві Карпати. Щоправда, для цього Кирилові довелося ціле літо тягати валізи з овочами на ринок у Луганську, і то він зміг заробити лише на п’ять днів відпочинку. Кіра намагалася хитрощами заплатити за нього, але в цьому юнак був непохитний: «Я своїм горбом заробив для нас двох на короткотривалу поїздку і не дуже цим задоволений, – сказав він. – Попереду навчальний рік, тож потрібно лишити на це кошти, але, Кіро, я ніколи, запам’ятай, ніколи не стану альфонсом». І все-таки інколи Кірі вдавалося схитрувати. У Львові вона йшла купувати квитки на екскурсію своїм коштом і робила це так, щоб Кирило не дізнався. Іншого разу їй вдавалося розрахуватися в кафе зі свого гаманця так, щоб хлопець не помітив. Якось дівчина спіймала себе на думці, що вони обоє намагаються зробити одне одному хоча б маленьку приємність і від того обоє тішаться, як малі діти новій іграшці. Така турбота ще більше їх зближувала.
Львів, старий, сумний, загадковий, часом зухвалий, іноді загублений серед кривих вуличок зі старими будинками і дорогою з бруківки, справив на них неповторне враження. Прогулянки старим містом були, як дотик до історії, яка залишилась у минулому, але не щезла: її дух зберігся серед вузьких брукованих вуличок міста, де переплелося минуле з сучасністю, де смачно пахло кавою і шоколадом. Кіра з Кирилом гуляли вечірнім Львовом, намагаючись закарбувати надовго в пам’яті спогади про Місто Лева. Про почуття вони взагалі не говорили – кохання любить тишу і вони обоє це відчували…
Якось так виходило, що Кіра з Валею навчалися в одному місті, їхні батьки жили в одному селі, а подруги майже не бачилися. Їхні зустрічі були випадковими, коли «Привіт! Як справи? Бувай!» – ось і все. Іноді Кіра уривала хвилинку зі свого щільного графіку, щоб зателефонувати Валі, але то були скоріше дзвінки ввічливості, ніж розмови колишніх подруг.
Кіра закінчувала навчання на другому курсі, коли відчула потребу побачити Валю,