шепочуть: в усіх світах,
в коротких і безнадійних наших життях,
в очікуванні на осені жовту одіж,
в рішеннях про злиття, купівлю і продаж,
під час побачень, у випадкових пригодах,
у внутрішніх водах і в будь-яких інших водах,
у подорожах, на вокзалах, у літаках;
в ті ночі, коли розбрідаємося по двоє;
у полі, де теж, як відомо, один абрикос не воїн;
в ліжках і мріях, в липких та безплідних снах
нами керує страх.
А все найкраще у світі: руді жінки,
чоловічі лікті, дитячі вицвілі влітку вії,
великі дзеркала і балетні станки,
середземноморські пляжі, сліпі надії,
зручні черевики, сонячні ранки, зимні ставки —
страхом оповите, не світиться і не гріє.
І соком серпень бризкає навсібіч.
І черешки обриває м’яка вага, як серця обриває любов чудна.
І, не сягаючи більше асфальту й трави узбіч,
абрикоси безкінечно летять у серпневу ніч,
і страх зникає, бо ніч ця не має дна.
Ось що вона йому говорила,
погоджуючись на невідоме,
пригортаючись до теплого тіла,
ще перелякана і безсила:
уночі повертайся додому.
Життя невблаганне і незбагненне,
і мало до чого ти там охочий —
все це приємне чи потаємне;
але ночі, казала вона, для мене,
повертайся, казала вона, щоночі.
І він повертався, коли осінні
тумани узбережжя обсіли,
коли кригою дощ вмерзав у вітрила,
і коли по зимі відцентрова сила
штовхала щораз до нового тіла,
і коли вона народила сина,
і коли другого народила.
І коли почув за собою кроки,
знаючи, що нікому за нього вписатись,
відчував, ніби звір, як заходять збоку,
розуміючи, що саме повинно статись,
і видихав востаннє на дні затоки —
пам’ятав, що змушений повертатись.
А вона відбувала свої ювілеї,
і росли, як водорості, їх діти,
і тяглися дні, як сліди по глею,
і навіть один був ходив до неї,
ходив, але перестав ходити.
Надривалися євангеліти,
заклинателі змій, і вітрів, і крові,
морські вовки, степові ворожбити
і різні інші свідки Єгови,
але ніхто не зміг перемолити
обіцянку, дану в любові.
Сини її у порту відомі,
жорстокі, безсмертні, кажуть, два брата,
бо ж це вони виросли в тому домі,
і чим їх можна ще налякати,
якщо вони бачили свого тата.
А він лежить серед покарьожених
човнів і кранів у серці затоки,
і краби дрібні увесь час торочать
йому про душу і вічний спокій.
Але він не повертатись не може.
І повертається додому щоночі.
Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей
і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду.
Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам.
Мені