на його появу.
Коліна підігнулися, розпрямилися, підігнулися, знову розпрямилися. Коли волосся знову впало на очі, він навіть не став відкидати його назад. Не було сил. Лише не зводив очей з предмета, що тепер відкидав вузьку тінь у напрямку суходолу, і чалапав до нього.
Тепер, попри лихоманку, стрілець міг розпізнати цей предмет.
Двері.
Коли до дверей лишалося менше чверті милі, Роландові ноги знову підкосилися, й цього разу він не зміг примусити суглоби рухатися. Він упав, протягнувши праву руку по шорсткому піску й мушлях, і цурпалки пальців, з яких було здерто присохлу кірку, несамовито заволали від болю. Знову потекла кров.
Тож Роланд поповз. Він плазував, а у вухах стояв невпинний рокіт Західного моря, хвилі якого з ревінням розбивалися об берег і відступали. Він відштовхувався від землі ліктями й колінами, прокладаючи борозни в піску понад жмутами витких брудно-зелених водоростей, що позначали лінію припливу. У нього було припущення, що вітер дме й досі – безсумнівно, бо ж тіло час від часу проймав дрож, – але єдиний повітряний потік надходив з його власних легенів – тяжке сапання з хрипами.
Відстань між Роландом і дверима скоротилася.
Вже ближче.
Нарешті, приблизно о третій годині того довгого шаленого дня, коли власна тінь стрільця ліворуч від нього почала видовжуватися, він дістався до дверей. Присів навпочіпки і змучено роздивлявся.
Заввишки двері сягали шести з половиною футів. Схоже, зроблені вони були з суцільного «залізного» дерева, хоча найближче «залізне» дерево, напевно, росло миль за сімсот чи навіть далі звідти. Ручка мала вигляд золотої. На ній було вигравірувано зображення, яке стрілець урешті-решт упізнав: обличчя павіана, що шкіриться в усмішці.
Замкової щілини не було ніде: ні в ручці, ні над нею, ні нижче.
Дверні завіси були прикріплені до порожнечі. «Або так тільки здається, – подумав стрілець. – Це загадка, найдивовижніша з усіх таємниць, але хіба це має якесь значення? Ти помираєш. Твоя власна таємниця, єдина, до якої не байдуже всім чоловікам і жінкам в останній момент їхнього життя, не за горами».
І все ж таки, схоже, якийсь сенс був.
Ці двері. Двері там, де їх бути не могло. Вони просто стояли на сірій смузі узбережжя, на двадцять футів вище лінії припливу, на вигляд такі ж вічні, як і саме море. Тепер, коли сонце почало хилитися до заходу, навскісна тінь падала на схід.
Чорними літерами, на відстані двох третин від рівня землі, на ній було виведено слово високою мовою:
У нього вселився демон. Імення демона – ГЕРОЇН.
Стрілець почув тихе диркання. Спочатку він вирішив, що це вітер чи звук у його уяві, яка від лихоманки стала хворобливою. Але поступово дедалі більше пересвідчувався, що то був гул двигунів… і лунав він з-за дверей.
Тоді відчини їх. Вони не замкнені. Ти ж знаєш, що вони не замкнені.
Натомість він незграбно звівся на ноги й, обійшовши навколо дверей, зайшов на інший їх бік.
Іншого боку не було.
Куди