людські пальці, що виводили з душевної рівноваги, так глибоко вп’ялися в шию юнака, що кінчики губилися у складках шкіри. Придивившись пильніше, стрілець побачив, що павіан-душогуб тримає в одній із чіпких лап батіг. На обличчі переслідуваного, здавалося, застигла маска невимовного переляку.
В’язень, – по-приятельському прошепотів чоловік у чорному (колись він був людиною, якій стрілець довіряв, чоловіком на ім’я Волтер). – Трохи нервується, еге ж? Трохи нервується… трохи нервується… трохи…
Стрілець різко прокинувся, відмахуючись від чогось скаліченою рукою, певний того, що за мить на нього нападе одна з панцирних почвар Західного моря, відчайдушно питаючи про щось своєю чужинською мовою і водночас роздираючи йому обличчя, відокремлюючи від черепа.
Але натомість побачив морську пташку, котру привабив блиск ґудзиків його сорочки у променях ранкового сонця. Переполошено скрикнувши, вона полетіла геть.
Роланд підвівся і сів.
Руку терзало пульсування тупого нескінченного болю, з ногою відбувалося те саме. Обидва пальці на руці й один на нозі досі наполягали, що вони на місці. Нижньої половини сорочки взагалі не було, рештки нагадували обшарпаний жилет: стрілець відірвав смужку тканини, аби перев’язати руку, і ще одну – для бинтування ноги.
«Забирайтеся геть, – наказав він відсутнім частинам свого тіла. – Ви вже примари. Забирайтеся».
Трохи допомогло. Не надто, але все ж таки. Так, вони були примарами, але живими.
Стрілець підживився в’яленим м’ясом. Рот не дуже жадав їжі, шлунок – іще менше, але Роланд примусив себе їсти. Коли м’ясо потрапило всередину, він відчув легкий приплив сил. Але провіанту лишалося не так уже й багато. Він майже закінчився.
Проте на нього чекали нагальні справи, які треба було полагоджувати.
Він звівся на ноги, що вперто не хотіли слухатися, і оглянувся. Каменем падаючи з небес, у воду пірнали птахи. Але схоже було на те, що світ належить тільки йому та їм. Потвор не було видно. Можливо, вони виходили на сушу лише вночі, а може, разом із припливом. На той час це не мало жодного значення.
Неозоре море зливалося з горизонтом у туманній голубій точці, координати якої годі визначити. Споглядаючи його, стрілець на кілька хвилин забув про біль. Ще ніколи в житті йому не доводилося бачити таку безмежну водойму. Звісно, він знав про море з казок, вчителі (принаймні дехто з них) навіть запевняли, що воно існує насправді. Але бачити його, це дивовижне безмежжя води після стількох років життя на засушливій землі, – у це було важко повірити… навіть дивитися на нього було нелегко.
Зачудований, він дивився довго-предовго, змушуючи себе дивитися, від захвату навіть тимчасово забувши про біль.
Але був ранок, і на нього чекали справи.
Він помацав задню кишеню в пошуках щелепи, обережно доторкуючись долонею правої руки, аби не зачепити її цурпалками пальців, бо тоді нескінченне схлипування руки переросте в пронизливе голосіння.
На місці.
Гаразд.
Потім.
Незграбно розстебнув кобури і поклав їх на нагрітий сонцем