Сендвіч… слово прозвучало десь удалечині, ніби легенький пошум у великій мушлі.
– Хоча б сендвіч, – сказав стрілець.
Схоже, жінка вагалася.
– Ну… в мене є тунець…
– Чудово, – відповів стрілець, хоча ніколи в житті не чув про рибу-днець. Але жебракам обирати не доводиться.
– Ви справді трохи блідий, – сказала жінка-військова. – Я думала, це від повітряної хвороби.
– Та ні, від голоду.
Вона обдарувала його професійною посмішкою.
– Піду пошкребу на кухні.
«Пошкребу?» – вражено подумав стрілець. У його світі сленгове дієслово «пошкребти» означало взяти жінку силою. Байдуже. У нього буде їжа. Він уявлення не мав, чи зможе пронести її в двері, до тіла, яке так сильно її потребувало, але не все одразу, крок за кроком.
«Пошкребу», – подумав він, і голова Едді Діна похитнулася, наче не вірячи своїм вухам.
І стрілець знову відступив.
«Нерви, – запевнив його великий провидець і видатний наркаш. – Нерви, та й годі. Це все підхідняк, малий брате».
Але якщо це лише нерви, то чому він відчуває напливи дивної сонливості, дивної, тому що за всіма правилами він мусить потерпати від нетерплячки, свербежу, відчуваючи ту потребу корчитися і чесатися, що приходить перед тим, як настане справжня ламка? І навіть якщо в нього не той стан, який Генрі охрестив підхідняком, то все одно нікуди дітися від факту, що він збирається провезти два фунти коксу через митницю Сполучених Штатів, а це кримінальний злочин, за який не менш ніж на десять років можна загриміти за ґрати федеральної в’язниці. А ще, здається, в нього зненацька почалися якісь відключки.
Якби ж не ця сонливість.
Він знову сьорбнув джину й опустив повіки.
Чому ти вирубався?
Я не вирубався. Якби це сталося, вона б прожогом помчала по всіх аптечках, які тут у них є.
Тоді відключився. Та сама лажа. Ніколи в житті ти не був у такій відключці. Від кайфу балдів, це було, але не знепритомнював.
І з правою рукою щось було негаразд. Вона слабо пульсувала від болю, наче після удару молотком.
Не розплющуючи очей, Едді зігнув кисть. Ніякого болю. Ніякого пульсування. Ніяких блакитних очей бомбардира. Що ж до відключок, то вони просто пояснювалися підхідняком і тим особливим станом, що його великий провидець і видатний тощо тощо обов’язково назвав би блюзом контрабандиста.
«І все-таки я засинаю, – подумав він. – Як вам це?»
Обличчя Генрі пропливло перед ним у повітрі, наче відв’язана кулька. «Спокуха, – казав Генрі. – Все буде ніштяк, малий. Полетиш до Нассау, там зареєструєшся в готелі «Аквінас», і в п’ятницю ввечері тебе навідає один чувак. Один із правильних чуваків. Він принесе тобі дозу, стільки, щоб на всі вихідні вистачило. У неділю ввечері він принесе кокс, а ти віддаси йому ключ від банківської комірки. У понеділок уранці зробиш усе так, як завжди, точно так, як сказав Балазар. Цей чувак у грі, він знає, як усе має бути. У понеділок удень ти сідаєш на літак. З таким чесним лицем, як у тебе, пройти митницю – раз плюнути, і ще до заходу сонця