курять файки, щораз більше зближує їх розмова.
– Маржинка як? Корівки, яловина, дроб’єта, лошєта?
– Дякую, що питаєте, аби сте дочекали сотки літ. Милосердний Бог дає годувати. Породилися телятка, лошатка, ягнята. А воловина напаслася, гай, то змії, а не воли.
– А погода – верем’єчко?
– Дякувати сонечку – Божому лицю, що сінце дає робити.
– А в нас на кичері з неділі, як прийшла година-фортуна та, з градами такими, гей, клекотали, стогнали душі хмарові, аж страху надало. А є ще люди, є. Примівками, молитвами нагнали то, запхали геть, десь у дебрі, під каміння, у безвісті.
– Дякувати усім святим знаним і незнаним!
– А чи не звірно верхами?
– Ой, кажуть, вештається якась вовча зграя і калічить малецтво, але то аж десь на Брустурах, а у нас тимчасом добре, пильнуємо.
Після цих обов’язкових привітань ґазди починають розповідати один одному вже докладніше, що чути в селі, а що на світі. Це цікавий і дивовижний спосіб (чужинецькі туристи називають його гуцульським телефоном), яким по горах поширюються вісті й доходять до найдальших закутків. Доходять досить швидко, але так само швидко змінюють свій вигляд так, що й не впізнати. І саме у такому зміненому вигляді існують роками.
Вісті такі:
Як син цісарський, панич Рудольф-архікнязь ходив на контроль по горах і хатах, а найбільше межи бідаками. Як із того потім строгі кари вийшли урядникам.
«Байка», – недбало буркне молодик, який щойно вернувся з війська. «Байка? – обуриться старий мудрець. – Така байка, як то, що тепер сонце світить. Наші люди добре знали Рудольфа. Я сам жовніром бачив, як він сідав на корабель у Будапешті. Пізнати не важко». «Байка, – впирається молодик уже затятіше. – Пощо би цісарський син блукав аж тут піхом? То не для таких панів, сміх та й годі!» «Не для панів? – дратується старий. – Ісус ще з більших, а весь час тут крутиться. На показ – бідака полатаний, аби не впізнали, щоби піймалися, а зажурений такий – чиста біда. Ану приглянься до нього, як посміхається. То так само, як те, що бачиш за тим вікном, міг би подумати, що малюнок на шклі, а придивися добре – гей! Який безмірний світ. Як будеш так блюзнити, хлопче, то зловишся в пастку, бідака проженеш, ще йому назлословиш – гріх бездонний».
Або ще така звістка: як сам головний турок писав до нашого цісаря, спочатку погрожував, потім перепрошував. Го-го, який хитрий! Тепер такий час надходить, що чим хтось тихіший, тим сильніший у Бога.
А ще цікаві новини про китайок, жінок з далекого краю, де чоловіки, зжалься Боже, безплідні та зневажені, самі заплітають собі коси, як баби. Китайський цісар має з тим клопіт, але ж то мудрець – знає, що робити, має тут невдовзі прислати тих жінок, тому, хто прийме до хати, – заплатить, а тому, хто зробить дитину, тисяча гульденів гарантована, як один гріш. «А то правда?» – питає слухач, який знає трохи менше. «Як же ж неправда, брате мій, коли сам Мошко з Устерік показував тому стариганові, Палійчукові з Дземброні, друковані газети, де виразно китайці намальовані з волоссям, заплетеним у довгі коси. Ну і старий Палійчук, хоч за вісімдесятку давно перевалив, тут же записався до тої роботи». «Та що ви