«нехожалий» ґазда мусить вибратися десь далеко до міста, чи до Косова, чи до самої Коломиї. Ось тоді біда. Ґазду, як і його коня, який нікуди не виїздив, лиш роками пустував на пасовищах, легко налякати, він тратить багато часу, губить різні речі. На долинних гостинцях фіри страшенно квапляться, не знати пощо. Візник верещить і погрожує вже здалека, а тут ґазда ловить ґав, і ось уже фіра на нього наїхала, ранить коня, штовхає чоловіка. І ще той долинський фірман, паскудне людисько, не має ні краплі ґречності, видно, що з пустого роду, навигадує такого, що в горах за таке голову би стяли. А тому якось нічого, їде собі далі. Марний народ. До міста ґазда приходить або занадто рано на світанку і терпляче вичікує там під установою до полудня, або хоч і в білий день прийде, але їм чомусь запізно, тож мусить чекати цілу ніч. Там у них свій час.
А в самому місті своя біда. Міські пройдисвіти, лобузи та кишенькові злодії, як побачать такого ґазду з конем, нав’юченим ліжниками та гідно осідланим, оточують його, мов комарі та ґедзі. Так кружеляють, що врешті витягнуть йому з торби часом і всі гроші. А буває, такий міський цуцик просто вирве йому гроші з рук, штовхне, вдарить і втече. Шукай тепер його, коли тут кожен однаково виглядає, всі один до одного подібні. Іди з тим до поліції, а там, коли врешті їх відшукаєш, поліційні посіпаки злостяться і клянуть ґазду, ніби то їхні власні гроші. А вже старші чини сміються, кепкують, наче то якась забава. Допуст Божий і чортова справа те місто! Хоч не знати до яких мудрих примівників та починачів ходив би і добре їм заплатив, навіть і переплатив, то не дадуть ради.
Але нехай тут у гори прилізе то міське дрантя! Там, де хоч який миршавий хлопчина за годинку збігає по сир чи масло і вернеться, так, скажімо, пару кроків до стаї на тій полонині, яку звідси видно, то кажуть, що йдуть у похід. Один день сплять перед тим, а два дні після того. Ідуть, як барани за похоронною процесією, відпочивають, як цигани після славетної циганської роботи. Потім пояснюють, що то нездорово так надто прудко літати горами. Зате здорово жити у місті.
Інакшим є гірський час, не може він узгодитися з чужим часом.
Мандрівки Фоки
Фока, хоч рід його походив від дерев, відрізнявся від свого оточення. Він належав цілому краєві, а не лише своїй ясенівській кичері. Він не був схожим на тих закорінених ґаздів, що вросли, мов дерева, кожен у свій схил. Але, хоча жвавий і бувалий, нічим не нагадував – смішно навіть порівнювати – тих теперішніх обходисвітів, чи лісових підприємців, чи керівників, які ганяються за бутинами і за фірмами, чи тих сільських політиків, що шастають нібито у побратимстві з підпанками.
Фока змалечку привчався до мандрівок. Літував на батьківських полонинах, спочатку на Чорногорі, потім на далекій Гнатесці, віддалік від витоків Чорної Ріки. Вдома слухав оповіді про скельні комори та печери, про давні лігвища опришків, про скарби і таємні хвіртки, про секретні переходи. Коли хлопцем прийшов на полонину, пробирався у хащі, куди ще нога людська не ступала, обшукував усі закутки-щілини.