тулиться під скалою і піднімається на нанесене осипище. Річище Бистреця прорізане у басейні зі скалистими стінами; звуть його «костелом».
Далі, трохи вище від «костелу», здіймаються, ніби брама, дві стрімкі, порослі буком кичери. Між ними з боку Чорногори пробивається глибоким і крутим яром потік Черлений, притока Бистреця. Над тим потоком рветься у височінь стрімкий лісовий плай. Це найстарший чорногірський плай. Років зо двісті тому ним ходив до Чорногори славнозвісний ватажко Довбуш. Довбушів плай повертає і зникає в лісі. Надто несподівано розходяться гори, раптово відкривається доступ до Чорногори і раптово щезає. Колись на кожному кроці тут легко могли чигати засідки. Напевно, вдосталь було й слідів диких звірів. Цей плай не охотив до погоні. Навіть набагато пізніше він не був приємним шляхом для комісій та прогулянок.
Натомість власне трохи вище за поворотом потоку Черленого відкривається неочікуваний краєвид. Золоті розлогі сіножаті, зелені сади, що милують око. Справжній рай гладеньких і тихих подільських пагорбів, вимріяний і начарований пастухами у цій дикій глушині. Це і є Кошерище. Високо, аж до горизонту простягаються ці ясні хвилясті поляни. Гір та пущ не видно взагалі, наче вони кудись зникли.
Тут на початку минулого століття ґазда Сліпенчук із Криворівні вирубував і випалював ліси й виробив царинки. Внизу біля устя Черленого він мав якусь колибу, щось на кшталт застави. В ній зупинялися комісії й панські виправи. Ґазда щедро пригощав мандрівників приготованими завчасу закусками та горілкою. Комісії відпочивали після трудів, досхочу їли та пили. Далі в гори не пхалися і про ліси не питалися. Ніхто б їм за це не дорікав.
Після смерті Сліпенчука на це місце прийшов інший рід. Годованчуки, славні мисливці на ведмедів, зайшли сюди весною, побачили гарно викорчувані полянки і зайняли їх собі. А коли трохи пізніше зголосилися родичі Сліпенчука, то вони прогнали їх бартками, а для острашки повбивали їхніх баранів і повикидали за огорожу до лісу.
Минули роки, і за розпорядженням влади почали укладати нові мапи. Прибула якась комісія. Питають: «Куди звідси поділися ліси? Та ж тут на мапі ліси без кінця-краю!» А тоді на цьому чорногірському Поділлі вже інший рід сидів і хазяйнував. Вони навіть точно не знали, хто вирубав ліси. До процесу не дійшло.
Щось подібне було на схилі Кострича напроти Чорногори, на кичері, що зветься Дєтул. Там першим осів ґазда Бажило з Бережниці, з роду Осенників, роками вирубував ліси й випалював царинки. Спочатку мав літовисько, а з часом там поселився. І коли почали рубати ліси над Руським, раптом виявили, що на Дєтулі є ціле просторе обійстя. Серед лісу побачили хати, толоки, сінокоси, худобу та людей. Бажило гадав, що ця нічия земля, а пан мав у мапах чи в табелі, що то його. Не судилися, домовилися. Бажило мав достатньо худоби, заплатив за ґрунт, щоб отримати табель.
Усім цим поселянам, які немало борів вирубали, викорчували і випалили, не спадало на думку, що з деревини могло бути більше