як знак згори, і тому в гарячій серпневий день він удався до владкування справи, яка йому давно кортіла, а саме: вговорити батьків кращих учнів відправити дітей продовжувати навчання, для чого виправився на поле. Саме там і тільки там зараз можна було побачитися з усіма мешканцями Дивинова.
Там йому буде потрібне все його красномовство.
Пана Родзая завжди захоплювала та якось підносила невимовна краса Кобринського повіту. Ці купи дубів серед лугу, темно-зелені королівські свідки, марево гарячого повітря… розлоге поле, пагорки, від силуетів яких на тлі неба завмирає серце. Майже непереносне у своїй досконалості, майже нестерпуче, як біль, для слабої та непевної сенсу свого існування людини…
Як правильно розрахував пан вчитель, ті люди, що були йому потрібні, були на полі і тепер, в саму гарячу годину дня, полуднували в холодкові, під рокитовими кущами; біліли кружечки сорочок; ось – побачив Родзай – кружечок Сєргуців, а ось, біля, – Панасюків.
Підходячи до них, пан Родзай зловив себе на думці, що так само, як перехвачує у нього дух від образів цієї землі, до завмирання серця хвилюють його й обличчя цих людей. Що саме в них таке незвичайне, що так бере на гачок і не відпускає? Міцні сухі постави, своєрідний овал облич, щось особливе в рисах і – ясні очі. Так, зрозумів Родзай, якісь особливо ясні очі – прозорі, але не скляні… Подібні на сиві та зелені, а деколи карі коштовні камені, підземні зорі… Коли пан Родзай наблизився, клейноди очей засвітилися до нього.
За десять хвилин все було скінчено.
Павол Сєргуц промовчав, а Максим Панасюк зі злістю відповів:
– Що я їй дам? Серпа в руки дам, – він потряс серпом, який гострив під час розмови, – та граблі дам. Оце їй буде по руці. А всі ті освіти-пересвіти – це панські цацки, – він підвівся та, не озираючись, попрямував на поле.
Це було знаком для останніх. Заворушилися, завставали. Пан Родзай обернувся до тих, за ради кого приходив – до Марії та Пелажки. Дві дівчинки на межі юнацтва, дві тонконогі і великорукі тайни, два зеренця на чиїйсь долоні, вони дивилися на нього, улещені неочікуваними словами та похвалами пана вчителя, і ясні очі їх світилися очікуванням майбутньої радості.
Восени Павол відправив свою Марію вчитися до Бреста, а Пелажка залишилася вдома.
…В полові на дванадцяту я закрила ноутбук і вийшла надвір. Рейки біля дому озивалися характерними трісками – раз, другий; то десь за краєм землі, може, ще в Дуричах чи Страдчі направлявся на Брест нічний дизель. За якийсь час на обрії, де дві рейки сходяться в одну цятку, трохи над нею засіяла огниста зірка потужного прожектора; стала рости хвостатою кометою, хвостом наперед; почав доноситися шум дизеля та грюкіт коліс, голубова ніч згустилася вздовж колію від світла комети – і ось за десять метрів від мене, потрясаючі землю і скло в шибах веранди, спокійно, згідно з недочіпальним розкладом, простукотів дизель. Череда сіяючих