рука.
– С ума сошла! – почула я крик. – Сядешь за тяжкие телесные!
Я вернулася в змисли. Огляділася. Німець ворушиться на асфальті, обличчя в крові. Блискає синім та червоним мигалка на міліцейській машині. Мене трясе за плечі високий огрядний чоловік в цивільному.
– Ты что, ошалела?
Кругом нас стоять ще кілька молодих, високих, чимось невловно подібних один на одного чоловіків (може, гостроносими темними туфлями?).
– Что тут вообще происходит? – огрядний покинув мене трясти і звернувся до Бріштгеля. – Это вы вызывали милицию? Где тело потерпевшей? И предъявите документы, все трое. Я начальник районного отдела внутренних дел Сагайдак.
Бріштгель кивнув. Один з чоловіків у штатському присів біля Німця, витягнув із торбини з червоним хрестом на боці вату та пляшечку.
– Я вызывал. Документы вот, – Бриштгель протягнув папери огрядному. – Идемте, покажу тело.
…За півгодини я посадовила Сагайдака за той самий стіл у дворі Будки, де днем раніше відзначалося новосілля, і він мене допитував. Точніше, допитували всіх: тіло Оксанки забрали в морг, де його будуть допитувати також, Німцю оказали першу медичну допомогу та зараз допитували на веранді, Бриштгель, розмахуючи руками, відповідав на якісь запитання колеги Сагайдака, лейтенанта на прізвище, як я чула, Березін, а решта міліціонерів, які приїхали разом зі своїм начальником, спробували, як я зрозуміла, допитувати окіл зовнішній, шастаючи по лузі та корчах. Мене ж питав сам начальник.
– Значит, ваши подруги уехали вместе около половины одиннадцатого?
– Думаю, что так. Но точно утверждать не могу. Но уже довольно сильно смеркалось.
Сагайдак замислився.
– В поведении потерпевшей вчера не заметили чего-то необычного? Может, расстроенной она казалась или, наоборот, слишком веселой? Может, плохо себя чувствовала?
– Да нет, ничего особенного, как будто.
– Скажите, а вообще чего-нибудь странного, необычного в тот вечер вы не заметили?
Гриби. Попередження з грибів. Але чи варто розповідати про це міліціонеру? Взагалі-то в мене такий досвід: нашій міліції чим менше розповідаєш, тим краще… Але раніше я терпіла від міліції за свої політичні справи, а тут вбивство… Що криється за ним? Чи можна довіряти оцьому фацету? Я підвела на нього очі. Начальник РВВС виглядав так, що на вулиці я б скоріше прийняла його за бандита, а не за правоохоронця: на широких, налитих плечах – модна сорочка, гостроносі шкіряні туфлі, у розкритому комірі – масивний, товстий золотий ланцюг. Не випускає із зубів Dunhill. Але бачна була в ньому і якась твердість – твердість колодки, об яку щодня гепають то колуном, то сокирою, а вона десятиріччями стоїть собі на дворі біля дашка.
– Ну як вам сказати… – від хвилювання я перейшла на рідну.
– А скажіть, як є, – підохотив він також по-нашому. – Люба дрібниця може бути важливою. Постарайтеся згадати все, – понукнув.
Ну що ж, я постаралася.