як звалася дитина.
Ноель, як назвала француженка дівчину, не забуваючи на необхідний «реверанс», поважно назвала себе:
– Chica170!
Вихователька погіршено підняла брови:
– Впертість цієї дитини переходить всі межі! Марна річ висвітлювати їй, що діти не сміють вигадувати своїх слів, а повинні лише слухняно повторювати ті, котрим навчають їх дорослі! – Але Еугеніо не слухав її промови, враз зворушений і зближений до дитини тим, що вона назвала себе еспанським словом. І перейшов на цю мову:
– Так ти говориш по-еспанському? Знаєш, що ти «чіка»? Хто ж навчив тебе? Твоя еспанська пістунка? Де ж вона? Чому не прийшла з тобою?
Але виявилось, що Ноель еспанської мови не знає й ніколи свідомо не чула її, бо пістунка Санча вмерла за півроку по свойому приїзді на Волинь. Не звикла до тутешнього підсоння, захворіла на маларію й вже не видужала – вмерла.
Слово «чіка» було власна творчість дитини, було то перше слово, яке вона вимовила, й цим словом назвала себе, рішучо не згоджуючись що вона – Ноель, як називала її вихователька-француженка.
– То – для інших! – запевняла дівчинка. – А по-справжньому, для себе, я – чіка!
Еугеніо притис до себе дитину.
– Хто, як не голос крови, міг підказати тобі слово, яким би назвала тебе мати? Таки треба, неодмінно треба взяти тебе додому! Бо тут ти чужа!
Бліде золото вечірнього сонця всміхнулося з-поза хмар. Міцніш запахло весняною свіжостю молодої зелені. Горобці завзято відновили свій гармідер, немовби наганяли прогаяний час. Чех перестав грати…
Ще того ж таки року, коли винні грона почали наливатись золотом нового вина, вуйко й небіжка вступили на новий життєвий шлях. Еугеніо на теологічні студії в Римі, «чіку» відвезено до кляштору в Піренеях, де черниці згодились приняти сирітку, занадто ще малу, щоб могла вступити до школи як вихованка.
– І може, потім стане черницею-сестрою? – всміхнулась мати-суперіора171, довідавшись, що опікун дитини приправляється до священичої кар’єри. Але Еугеніо захитав головою. Навіщо забігати наперед? Дитині ще немає повних п’яти років! Як же можна рішати за неї? Він, єдиний опікун дівчатка, ніколи не дозволить собі рішати її долю без її згоди.
Мати-суперіора трохи здивувалась такому вирішенню майбутнього священника, але більш не торкалась цього питання. Сестри ж кляштору називали малу вихованку «облаткою»172, «офірованою» Богові, терміном, який заховався ще від середньовіччя, коли до кляшторів віддавали дітей «по обітниці», щоб там виросли, не знаючи світу, звикли до кляшторного життя й потім стали ченцями чи черницями.
II
Дитинство
Вуйко Еугеніо знайшов монастирську школу-пансіон, який згодився прийняти маленьку – ані не шестилітню «Естрельїту», ще не дорослу до шкільного віку – у глухому куточку південної Франції, де Русільйон межує з Гасконью173. Було це так близько від еспанських кордонів, що більш нагадувало