хрестила дитину, гладила по голівці й шепотіла про «душечку», яка б «мала зглянутись на сирітську долю».
Другу половину просфори баба їла сама. Їла не так, як хліб їдять, але ніби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало ані крихітки. Тоді виймала з мисника велику філіжанку з золоченим вухом й пила чай з хлібом і медом.
Цукру баба Северина ніколи не вживала:
– Він – грішний! – була твердо переконана. – Його крізь собачі кості перепускають!
Діставала шматок хліба з медом і Естрельїта. І який же смашний був цей хліб!
Напившись чаю й прибравши свою філіжанку, баба випускала на підлогу кухні своїх потяток зі всіх скринь, кубелець, сит і решет. А до кошика, в якому уже була накрішена друга просфора, сипала «свячене на Маковія» зілля: полинь, деревій, китички проса. Темною, заздалегідь приправленою хусткою зав’язувала собі очі і, ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити своїх пташенят, простягнувши наперед себе руки, баба «виводила» з хати потяток, примовляючи:
Як не бачу я вікон, ні дверей,
Най не бачить ворог моїх курей!
Ані шулика, ані ласиця,
Ані шкідливий звір, ні птиця,
Геть від нас хвороби, лихо!
Наше місце свято, в нашому краю тихо!
Коли всі пташата були на дворі, Северина здіймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вітри» й заклинала:
…годину погану
Та лиху чарівницю Морану185.
Тоді сипала навхрест «маковійське зілля» й крихотки просфори, промовляючи:
Святий Аврам на зілля орав,
Мати Божа поливала,
Людям на потребу благословляла.
Закінчувала свій обряд побажанням курятам, щоб вони «росли здорові» та щоб було їх «як маку».
Для баби Северини вся природа була жива і посвятна. Борони Боже, щоб хтось при бабі плюнув у вогонь! Тоді вона гасила «сплюгавлену ватру», дочиста вигрібала увесь жар і закопувала його. А новий вогонь розпалювала від своєї лампадки, переносючи його «страсною свічкою» з зеленого воску (тобто свічкою, яка горіла у Страстну п’ятницю), що її принесла зі «святого Київа» з прощі у Лаврі.
Ранком, набираючи з криниці «ще не почату» воду, баба «віталася» з нею:
Доброго ранку, водо-Ульяно,
Земле Тетяно!
Доторкалась кінцями пальців землі в низькому поклоні.
Віталась і з новим місяцем, називаючи його Володимиром. Коли ж зривався вітер, умовляла його:
Вітре-Дмитре! Вій до того краю,
Де нікого не маю!
Якось навесні, разом з потятками, об’явилась у баби Северини чорнява дівчинка Маруся, одного віку з Естрельїтою. Старенька вклала Марусину ручку до Естрельїтиної руки, погладила обох по голівці й промовила:
– Тож я пійду яєчка вибирати! А ви, голуб’ятка, грайтеся гарненько. У обох вас, сиротятка, одна тепер матінька – Цариця Небесна. Тож любіться, як сестрички.
І тільки у старої Северини